Хомук Дмитро, 1 курс, Комаргородське вище професійне училище 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шпикуляк Людмила Василівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Пам'ять людська… Ти могла убити нас, коли б не було рятівної здатності забувати. Та є такі сторінки історії нашої країни, які ніколи не повинні припасти пилом забуття, бо перейнятті болем – це війна, розв’язана росією проти України. Війна всюди. Вона живе у кожного  в думках, забирає найдорожче, змушує дивитися на смерті і страждання, породжує злість.

Війна!.. Це страшне слово! На душі стає моторошно, коли виводиш його ручкою на папері.

Перед очима картини знищених міст і сіл, які ще донедавна тішили своєю красою, а тепер – чорні символи смерті, стали справжнім пеклом, де бої тривають за кожен клаптик землі, яка залита кров’ю наших захисників.

Війна перевернула і моє життя, розбила мої ще нездійснені мрії…

Все почалося в один з тих звичайних ранків, коли новини з фронту  були чимось далекими і не стосувалися мого життя, але згодом реальність навалилася на мене. У цю мить я зрозумів, що війна вже  поряд,  відчув, як у серце закралася  паніка. Батьки, друзі, моє місто – все раптом стало під загрозою. Я відчув страх… Хаос заполонив  вулиці. Я вирішив не залишатися осторонь. Разом з іншими небайдужими людьми  збирали гуманітарну допомогу, надавали підтримку тим, хто втратив усе.

Я пам’ятаю, як  разом з друзями розвозили продукти та одяг, як люди із вдячністю приймали нашу допомогу. Це давало надію.

Та реальність ставала ще страшнішою. Я бачив палаючі будинки, вирви після авіабомб, зруйновані комунікації, плач і крики людей, забруднене повітря після вибухів, нестачу води. Найбільшою проблемою була відсутність доступу до інформації. Ми намагалися  отримати новини через соціальні мережі, але часто стикалися з дезінформацією.

Я бачив смерті людей. Я почав втрачати друзів і тих, хто йшов на фронт, тих, хто залишався заради допомоги.  

Кожна втрата залишала велику рану в моєму серці. Я не міг не запитати себе: чому це відбувається? Чому стільки горя? Однак  у цей важкий час   дізнавався про мужність і силу духу наших воїнів, тому долучився до збору коштів для них.

Я бачив очі помираючого  ровесника. Про що він думав в останню мить?.. Він уже не скаже напутніх слів ні дітям, ні внукам, проводжаючи їх у дорогу життя.

Війна була вже у моєму  місті. Ми намагалися зорієнтуватися  в новій ситуації: знаходити безпечні місця, запасатися продуктами, медикаментами, встановлювати контакти взаємодопомоги.  Ця війна навчила мене цінувати прості речі: мир, родину, друзів. Я розумів, наскільки важливо підтримувати однин одного, ділитися досвідом і допомагати тим, хто цього потребує.

Одним із найважчих моментів – переїзд в безпечне місце. Виїжджали майже усі. По дорозі зустрічав людей з якими ділився не лише страхами, але й мріями.

Я  почав вести щоденник. Це був мій спосіб впоратися з болем, втратами та переживаннями. Писати було важливо: кожна сторінка — це спогад про пережите. Я писав про обстріли, про страхи, про миті надії… Тепер я, здавалося б, у безпечному місці. Адаптація була складна, вимагала певних зусиль та витривалості: пошук житла й роботи, нестача грошей, навчання та спілкування з однолітками, погляди місцевих жителів.  

Та ми не залишилися ізольованими, була підтримка людей, ми не відчули самотності та депресії. У мене з’явилися  друзі. Я маю можливість спокійно навчатися.

Тепер, оглядаючись назад, я розумію, що ці 1000 днів війни стали невід'ємною частиною мого шляху. Це не лише історія втрат, а й історія відродження. Я зрозумів, що життя продовжується, і ми повинні прагнути до змін, відновлюючи те, що було зруйноване. Цей шлях не закінчується, і я готовий йти далі, адже попереду ще багато викликів.

Люди, зупинімо всі війни на землі в ім’я майбутнього, щоб щасливою жила наша Україна, всі народи землі! Хай буде на нашій планеті мир і спокій, хай зникне зброя, що нищить красу, створену людиною.

Це необхідно  для нас і для наших нащадків. Пам'ять про ці страшні роки повинна стати пересторогою новим паліям війни!