Надія Степанівна згадує, що війна в її регіоні почалася зі зміни автобусного маршруту до Станиці Луганської. Поки добиралася, вона побачила, як дорогою їдуть військові машини.

Я ніколи не думала, що буде війна, що до цього дійде. Пам’ятаю, їхала до Станиці Луганської вступати у спадок померлого чоловіка. Ми під’їжджаємо до Станиці, там стоять військові, машини, танки. Заїхали ми, там не було ніяких блокпостів. Через 2-3 години почали по Станиці стріляти.

Назад таким же шляхом повертатися вже було неможливо. Поїхала я через Луганськ, щоб звідти до себе в Петропавлівку потрапити. У Луганську на автостанції автобусів немає, нікого немає.

Я прийшла до саду Першого Травня, а там людей багато, і мені сказали: міст через Донецьк закритий, йдуть танки. Почався обстріл. Потім наш автобус пропустили, поїхали ми додому, в Щастя та Петропавлівку. Ось таким був перший день у нас, коли почалася війна.

Не раз доводилося в підвалі сидіти. Онуки знесли туди теплий одяг, їжу, воду, і лом, і лопати, якщо раптом засипле.

У мене свати живуть за два кілометри від нас, селище Артема називається, вони постраждали. Якраз біля їхнього будинку бомбило. Там і будинок постраждав, і вони ледве встигли забігти до підвалу. І на психіку мого свата вплинуло, зараз він якийсь як несамовитий став.