Дар’я Горобець, студентка професійно-технічного училища №88, Група 02-20, Дніпропетровська область, Новомосковський район, смт. Магдалинівка

Вчитель, що надихнув на написання есе: Білоус Аліна Іванівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ранок… Зимовий ранок… 24 лютого о п'ятій годині люди прокинулися від того, що палало небо, летіли ракети, лунали вибухи.

Війна. Яке страшне слово. На щастя, у селищі, де я мешкаю було тихо. Я прокинулася від того, що почула, як мама з кимось розмовляла про війну. То був тато. Він швидко збирав свої речі. Мама почала плакати. Тато сказав: “Я йду у військкомат, я не можу вчинити по-іншому. Я маю захищати свою Батьківщину і нашу родину від підступних загарбників”. 

Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну докорінно змінило життя українського народу. Принесло кровопролиття та перекреслило мрії багатьох молодих українців. Багато юнаків і дівчат пішли до війська, щоб давати відсіч агресору.

Війна змінила  моє життя. Спочатку я думала, що все закінчиться швидко. Але надії, що все завершиться швидко, вже немає. Звісно, я боюся, як і всі. Боюся за тата. Просто намагаюся займатися навчанням, різними справами, щоб не було часу на страх.

Мені страшно від думки, що нелюди, які прийшли на нашу землю не жаліють нікого. Ні дітей, ні пенсіонерів. Гинуть ні в чому невинні мирні жителі. Бомблять абсолютно все. Це просто жах…

Але я пишаюся своїм народом, я горда тим, що я українка! Ми на своїй землі, ми обов’язково витримаємо. Ворог думав, що війною роз’єднає Україну, але навпаки, він її об’єднав. Ми показуємо ворогу, що він прийшов не туди, де його чекають.

Увесь світ побачив, що Україна - це не та країна, яка може просто впасти. Недаремно у нашому гімні є слова: “Душу й тіло ми положим за нашу свободу”. Ці слова може зрозуміти тільки справжній українець. Наш народ готовий віддати своє життя, тільки б наші діти жили у вільній, незалежній державі. Я хочу, щоб мої майбутні діти ніколи не бачили і не почули жодного “ русского міра”...

Вже понад сім місяців Україна бореться з московитською  навалою. Ця оскаженіла орда, навчена жити без честі й без правил сіє смерть, руїну. Безупинно ракетами, “градами” лупить по будинках мирних жителів, дитячих садочках, школах, лікарнях. Але наші мужні воїни безстрашно боронять нашу неньку Україну.

Війна назавжди  навчила мене ще більше цінувати рідних і близьких. Я почала говорити кожній дорогій мені людині про те, наскільки цінною вона є для мене. Казати, що люблю і дякувати, обіймати і цілувати, турбуватися і пробачати.

Я назавжди розставила пріоритети, зрозуміла, хто є хто. Я з нетерпінням чекаю на повернення тата. Обов’язково з Перемогою!

Війна навчила мене ненавидіти. Я відчуваю ненависть до рашистського окупанта і вважаю своїм обов’язком передати це почуття з покоління у покоління.

Головне, що навчила мене війна, це чекати. Щодня прокидатися і засинати з переконанням, що минув ще один день, який наблизив нас, українців, до перемоги.

Інколи я почуваю себе втомленою. Хочеться спокою і гарних новин. Але, коли згадую свого тата, наших героїв-захисників, завдяки яким я можу спати, їсти, то стає соромно. А діти, які загинули через бажання росіян вбити українців… Втому знімає, як рукою.

Життя вже точно не буде таким, як раніше… Але я вірю, що Україна буде! Що все буде Україна!

І вже зараз я замислююся над своєю роллю у цьому житті. Моїм головним завданням на даний час є добре навчатися, стати кваліфікованим спеціалістом. Моя найбільша мрія, яку я хочу здійснити після війни, це проїхати нашою мальовничою Україною від Одеси до Карпат. Сподіваюся, що ця мрія  обов’язково стане реальністю,

Ми все обов’язково відбудуємо! Наша нація незламна, сильна, щедра, співуча. Нам є чим пишатися, нам є заради чого жити. Сьогодні, як ніколи, актуальні слова Великого Кобзаря: “ Борітеся - поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!”

Слава Україні! Героям Слава!