З початком війни Валентина Миколаївна втратила улюблену престижну роботу, де 20 років будувала кар'єру, довелося все починати з нуля. Але найгіршою подією для неї стала втрата мами, свекра і тих великих сімейних зв'язків, які були такі цінні для неї. Пам'ять блокує військові спогади, оберігаючи її психіку.

У нас сім'я була велика. Ми з чоловіком та сином жили у Світлодарську, а моя мама та батьки чоловіка – у Дебальцевому. Я керувала роботою апарату Дебальцевського міського суду, чоловік працював у Донецьку, у банку, дитина ходила до школи. Життя було чудове до війни.

Змінилося все у 2014 році, після першого обстрілу Дебальцевого. Тоді змінилося все наше життя. Суд перенесли до селища Миронівський, їздили якийсь час туди на роботу. Коли почалися повномасштабні бойові дії, стало небезпечно ходити на роботу і ми її втратили.

У 2015 році, коли розпочався обстріл Світлодарська, ми забрали своїх батьків та виїхали до Бердянська. За два місяці закінчилися гроші, довелося повернутись. З того часу і ми, і батьки живемо у Світлодарську. Було важко, бо я і чоловік залишилися без роботи. Потім я влаштувалася до Світлодарської адміністрації і ось уже п'ять років займаюся реєстрацією місця проживання. Після того, як збудувала кар'єру за 20 років роботи на одному місці, довелося все починати з нуля.

Спогади про війну вже недосконалі. Напевно, ця властивість пам'яті – погане блокувати, якісь подробиці неприємні для тебе.

Приємніше згадувати довоєнне життя, коли ми практично щотижня збиралися у батьків разом із родичами. Це була традиція – спілкуватись по-сімейному, коли батьки були живі. Їхня раптова смерть, напевно, викликана нервовим потрясінням. Тепер нам усім не вистачає теплого сімейного спілкування.

Мій брат залишився в Алчевську, і ми з ним не бачимося, маму поховали в Дебальцевому, і я не можу піти до могили, віддати данину пам'яті.

Часто ловлю себе на думці, що спочатку взагалі хотілося прокинутися. І думаю: це все сон, це ніби не зі мною. Усі ці події важкі. Може, це якийсь урок у житті? Але я не думаю, що ми заслужили на такий урок.

Навіщо і чому саме на нашу долю випало це випробування? Якось незрозуміло і часом прикро. Багатьом людям тут потрібна психологічна допомога. Багато житла ще не відновлено, у кожного свій біль, і кожен переносить його по-різному.

З поверненням сюди у 2015 році моя мама та батьки чоловіка отримували гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Коли ми всі залишилися без роботи, і потім, поки переїжджали та оформляли документи, гуманітарна допомога дуже допомагала нам виживати. Потім, коли вже якось визначилися з роботою, полегшало. Так, це була хороша підмога. Літні люди в основному виживали за рахунок «гуманітарки».

Мрію, щоб скоріше вирішився конфлікт, щоб мирне небо ми мали. Хочу возз'єднатися із сім'єю та вільно пересуватися територією України, спілкуватися з друзями. Мрію про мир.