До війни Вікторія Сергіївна мала все, що потрібно для щастя: чоловік, діти поруч, сестра щороку здалеку приїжджала в гості. Тепер вона живе сама і боїться виходити з дому.

Чудово ми мешкали до війни. У мене була велика родина, діти, все було. А тепер я не дуже щаслива, бо живу зовсім одна, немає поряд близьких. У мене вже такий вік, я хворію. Чоловік помер два роки тому, діти живуть далеко від мене.

Початок війни – це було страшно, стріляли весь час. Ми живемо на крайній вулиці, тут страшно стріляли. Ми сиділи в льохах і тремтіли від страху. 2015 року, коли сиділи у льоху, гуділа земля. У мене підвал у великих тріщинах, а він, як бункер, його діди мої робили. Таких тріщин там раніше ніколи не було.

Коли був обстріл, ми зібрали у дворі відро уламків. Я впала навколішки і молилася, щоби це припинилося, щоб нас не розбили. Тоді ще діти були поруч, це на самому початку стріляли, а потім ще в лютому. Начебто лягали бомби скрізь.

За цей час 14 розбитих будинків на вулиці. Є люди, які повністю втратили вдома, своїх близьких. Оце страшно. Дякувати Богу, у мене такого не сталося. Я хочу, щоб мої близькі жили та були щасливі.

Моє життя повністю змінилося. Спочатку війна, потім коронавірус… Я нікуди не ходжу, боюся, у мене багато протипоказань. Тому сиджу одна, і це дуже напружує. Я раніше могла ходити в магазин, а тепер у нас раз на тиждень привозять потрібні продукти, і все. Я цілими днями одна у своєму домі, на подвір'ї. Дуже важко жити. Дуже жахливо самій. Скоріше б це все скінчилося.

Отримувала допомогу від Фонду Ріната Ахметова, дякую. У нас люди молилися за тих, хто надавав цю допомогу.

Я мрію, щоби було мирне небо, не було війни і пройшов цей проклятий вірус. Хочу не боятися виходити з дому, побачитися зі своїми дітьми та онуками, із сестрою та жити, як раніше.