Александрук Анастасія, 9-а клас, Полонський ліцей №4

Вчитель, що надихнув на написання — Даценко С. А.

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

На момент початку повномасштабного вторгнення я проживала з мамою і татом в невеликому місті Полонне.

Все розпочалось занадто несподівано. Вранці 24 лютого я прокинулась близько сьомої від шуму. Виявилося, що моя мама збирала речі про всяк випадок. Всі телеканали та стрічки в соціальних мережах заповнилися новинами про війну, що додавало ще більше страху в серце. Хоча ми живемо у досить спокійній частині України, це нітрохи не зменшувало переживань, я постійно «накручувала» себе не найкращими думками, від цього ставало ще страшніше і страшніше. Мені дійсно не хотілося вірити, що війна відбувається насправді. 

Буквально за кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення я сиділа на заняттях з історії, слухаючи про війни, та думала, що нам дуже пощастило, бо в нас не відбувалися настільки серйозні події. 

А тепер все сталося, тут і зараз, це тепер реальність. Хотілося думати, що всі події є всього-на- всього нічним кошмаром, і я скоро прокинусь. Але цього так і не сталося. Через кілька днів після початку війни до нас приїхали двоє племінників та моя старша сестра. У великому колі родини було не так страшно проживати ці події, але щогодинні тривоги не давали і трохи розслабитися. 

Невдовзі мене та племінників поставили перед фактом виїзду за кордон, що стало для нас ще однією жахливою новиною за останні декілька днів. Мені всім серцем не хотілося покидати домівку, 

друзів, не дивлячись ні на що, але рішення вже було прийняте та не піддавалося обговоренню чи оскарженню.

І ось на початку березня о 5 ранку ми вирушили на машині до польського кордону. Дорога пройшла дуже складно та зі сльозами, тому що в Україні залишився мій тато. Дорога виявилась дуже важкою, особливо для нас – дітей ще зовсім малого віку.

На щастя, прийняли нас тепло та щиро, тому деякі переживання відійшли на задній план. Вже в Польщі ми їхали близько 5 годин до місця призначення та прибули в тим- часове місце проживання тільки пізно вночі. Зустріла нас дуже приємна та велика родина, яка складалася з сімейної пари, мами чоловіка та трьох дітей дорослого віку. 

Вони виділили нам окремий будинок та не шкодували для нас ні копійки, забезпечили нас продуктами, одягом, побутовими речами, щодня запрошували на обід.

Ми не потребували нічого, нам давали достатньо всього та навіть більше, аніж нам було потрібно.

Дорослі та діти швидко здружилися та кожен вечір проводили за посиденьками. Різниця у віці та різна мова зовсім не відчувалися. Було відчуття, що знайомі з цією сім'єю все життя. Проведення часу з ними допомагало на деякий час забути про переживання та відпочити.

Але хороше не триває вічність. Через півтора місяця нас відправили в інше місто до самотньої жінки похилого віку. Мою далеко не молоду маму декілька разів забирали до лікарні через стрес, який спричинив серйозні проблеми для здоров'я. Вже через місяць жінка поскаржилася на нас ні за що, і нашу родину мали переселити до інших людей. Знайшли варіант тільки в селі, де навіть найближча аптека була за 50 кілометрів, тому ми відмовилися через проблеми із маминим здоров’ям, і моя сестра спробувала знайти роботу. Тоді ми могли б залишитися та винаймати якусь квартиру, але пошуки не завершилися вдачею та не було ніяких вакансій, які б підійшли на перший час, тому було прийняте рішення нарешті повертатися в Україну.

На щастя, в нашій області все стало більш-менш спокійно, тому було не так страшно.

Хоча війна і далі триває, я намагаюсь не зациклюватися тільки на цьому та йти вперед. По сьогоднішній день залишаюсь вдячною сім’ї, яка прийняла нас з великою турботою та дала можливість відчувати себе, як вдома.

Війна зробила мене більш сильною. Я кожного дня надіюся, що вона скоро закінчиться та настане мир, якого так бажають всі українці.