Сафонова Аліна, 11 клас, Тимченківський ліцей Зміївської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Максименко Аліна Олексіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Вже більше двох років на наших землях триває кровопролитна боротьба. Мабуть, немає такої сім’ї, якої не торкнулася війна. Тому хочу розповісти вам про свій шлях протягом цього важкого часу.

24 лютого я, як і більшість дітей-українців, прокинулася від гучних вибухів. В голові було лише одне: «Невже це війна…?». В цей час страх смерті був величезним.

Перші декілька місяців життя було нестерпним. Майже не було грошей, полиці магазинів були порожні, серед людей вирувала паніка і страх.

Були моменти, коли мої батьки залишалися без роботи і ми, буквально, виживали завдяки гуманітарній допомозі. Вже ближче до літа більшість людей адаптувалися і починали заново жити повсякденним життям. Я почала, як і раніше, гуляти з друзями, навчатися, займатися улюбленими справами тощо.

Та у 2024 році моє життя кардинально змінилося. 25 травня у Харкові було здійснено удар двома керованими авіабомбами по торговому центру «Епіцентр».

Внаслідок цієї катастрофи загинуло багато людей і серед них був мій знайомий – Кирило Жигульський. Ми познайомилися буквально за декілька тижнів до його смерті. Він був дуже чудовим, відчайдушним, веселим хлопцем. Того дня Кирило поїхав просто купити собі костюм на випускний, не підозрюючи, що з ним станеться таке нещастя. 

Хоч тепер йому назавжди сімнадцять, але він все одно залишається в нашій пам’яті та серцях.

Наступним ударом по серцю став закон про штрафи тим, хто не стоїть на військовому обліку. В числі цих осіб був мій батько. Звісно я, як і будь-яка дитина, більш за все боялася, що мого батька мобілізують. І саме 22 липня це сталося. Він поїхав у воєнкомат і близько сімнадцятої тридцять подзвонив зі словами: «Мене беруть, я додому не приїду». В мене немає слів, щоб описати свої відчуття у цей момент. Того вечора було безліч пролитих сліз, смуток, страх, невідомість. Вже пройшло майже три місяці, а я і досі не можу звикнути, що батька немає вдома. Можливо у мене і були якісь особисті образи на нього, але, не дивлячись на це, я безмежно сумую за ним.

Вишенькою на торті стає моя подруга. 7 листопада 2023 року я познайомилася з Анастасією. Вже майже рік ми дуже близькі одна одній. За цей час у нашій дружбі було багато веселих і сумних моментів, суперечок, непорозумінь тощо. Саме вона підтримувала мене, коли мого батька забрали на війну. Та в неї теж була мрія стати військовою. В свої вісімнадцять років вона зробила вибір бути відданою Батьківщині та захищати свій народ. Тому в жовтні цього року Настя підписала контракт.

Ця війна принесла багато страждань, змусила набагато раніше подорослішати. Я всім серцем і душею вірю, що цей жах скоро закінчиться. Вірю, що скоро всі діти побачать своїх батьків, жінки – коханих чоловіків, матері – рідних синів та доньок. Вони повернуться до нас з Перемогою і ми нарешті заживемо мирним, щасливим життям!