Дідух Ірина, група 11 КІ (Комп'ютерна інженерія), Технічний фаховий коледж Луцького національного технічного університету

Вчитель, що надихнув на написання — Кірпіченко Наталія Валентинівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

«Війна завжди була невід’ємною частиною історії людства, залишаючи після себе руїни та болісні уроки для наступних поколінь…»

На цей момент, коли я пишу твір, іде 960 день війни.. Майже тисяча, як ми живемо зі страхом за рідних і небайдужих нам людей. Здається, перший день цього божевілля, про яке нас цілком попереджали, а ми переводили це в жарт і казали : «Та яка війна у 21 столітті, не смішіть, ми розвинене суспільство, а війни- це минулі століття», запам’ятається назавжди. 24 лютого 2022 року російські військові здійснили перший масований обстріл України, який за кількістю випущених ракет – щонайменше 67 одиниць- став одним із наймасованіших. Це писали в усіх новинах.

Про війни наше покоління чуло лише з вуст предків, книг, соціальних мереж, і це вважалося якимось нереальним. Ну прочитали та забули. Коли ж війна почалася, то виявилося, що це справді реально, і сприйняти це більшість людей не могли доволі довго. Це здійняло паніку в багатьох людей не з фронтової частини України, українці масово почали виїжджати за кордон, залишаючи домівки і все набуте за час проживання тут.

Коли ж до нас на Волинь через деякий час приїхали українці з окупованих територій, які не говорили державною мовою, що викликало несприйняття в мешканців, через що більшість переселенців старалися сидіти по будинках, квартирах і не ходити вулицями міста, боячись, що їх насварять чи щось подібне.

На початку люди мали бойовий дух і йшли добровольцями на фронт. Хоча з плином часу люди втратили цей дух, людські життя знецінилися. 

Суспільство втомилося від війни, зневірилося в майбутньому держави, яку доведеться відбудовувати й віддавати борги, які ми взяли в іноземних партнерів. Військові почали скаржитися на нестачу боєприпасів, їжі, одежі...

Простих речей просто не вистачало на всіх, тому рідні старалися передавати їх на передову через гуманітарну допомогу чи знайомих.

Звісно, з початком війни зросли й ціни абсолютно на все: на пальне, якого майже не було на початку, а коли було, то на всіх навіть на віддалених заправках були кілометрові черги, теж піднялась вартість і за апартаменти, світло, воду. Особливо на продукцію, заводи та підприємства, які знищила російська влада.

Я дуже вдячна військовим, які все ще міцно стоять на фронті та боронять нашу державу, не дозволяючи російським окупантам входити на нашу землю, усім, хто воює з 2014 року і тим, хто зліг за неньку Україну.

Вдячна медикам, які кожен день лікують, морально і фізично допомагаючи військовим тримати себе в дусі, не здаватися. Вдячна тим, хто возить гуманітарну допомогу, яка кожного дня їздить на фронт.

«Кожен, хто хоча б раз відчув подих війни, знає, що вона змінює не тільки ландшафт міст, але й душі людей…»