Горкуша Діана, 9 клас, Річківська гімназія

Вчитель, що надихнув на написання — Піддубна Валентина Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Весь світ завмер в очікуванні лиха,

Що йде до нас із півночі війна…

Вмоєму ж серці все напрочуд тихо…

Може, тому що скоро вже весна?!

Війна… Це слово чорного кольору. Вона перекреслила всі плани. Лише п’ять літер… Яке коротке, а водночас страшне слово, що несе розпач, горе, розчарування, смерть.

Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року я прокинулася о п’ятій ранку, бо задзвонив телефон. Бабуся повідомила нам страшну звістку: «Війна». Що розпочалося повномасштабне вторгнення на нашу територію. Від цієї страшної звістки я розплакалася, не могла повірити в це. Адже ще вчора було так тихо, мирно. Всі жили своїм розміреним життям. Я ходила до школи. На той час ми всією родиною жили в місті. В мене ще є два менші братики, які взагалі не розуміли, про що нам говорить мама. Але треба було змиритися з реальністю. Мамі було тяжко з нами, бо тато на той час був за кордоном. Йдучи вулицями міста, ми бачили ворожу техніку. Нам було дуже страшно. Найменший братик постійно плакав, щось вимагав.

На третій день війни нас забрали в село, до прабабусі. Три місяці жили ми в неї.

Десь далеко лунали вибухи. Не було зв’язку, а лише надходили моторошні повідомлення про звірства окупантів.

Я не могла повірити в те, що гинуть дорослі, діти…

Смерть. Вибухи. Воєнні дії

Зробили нас дорослими людьми.

Ми у долоньку позбирали мрії.

Бо хто ж їх позбирає, як не ми.

Потім нас забрала до себе бабуся. Закінчився навчальний рік. Розпочалося літо. Але воно було не таким як завжди. Постійно чулися звуки вибухів, і це нас насторожувало. Кожного дня допомагала мамі та бабусі по господарству, грала з братиками.

Я бачила, як мама і бабуся готували військовим сніданки, обіди. На той час вони вже були в нашому селі, бо живемо ми неподалік від кордону.

В ніч на двадцять четверте березня дві тисячі двадцять третього року, коли всі спали, в центрі села пролунали потужні вибухи. Захитався будинок, задзвеніло скло. Напівсонні, доскочили до коридору, а потім почали спускатися у сховище (якщо його можна так назвати), яке знаходиться в нашому будинку. В ньому темно і холодно. Відчуття страху , неспокою не полишало нас. Хотілося спати. Вранці ми дізналися про те, що руйнувань зазнали будинки, магазини, школа… Наступного дня я попросила маму, щоб вона зі мною пройшла до школи. Біль і розпач огорнули мою дитячу уяву. Та радісна, привітна школа, яка завжди наповнювалася дзвінкими голосами дітлахів, здавалася пусткою. Неначе той підбитий птах, який просив про допомогу. Чомусь в пам’яті спливли ті дні, коли ми сиділи за партами, слухали пояснення своїх учителів, пустували, раділи життю. Все це спогади, реальність – інша, жорстока. Проходили дні. Гучномовець сповіщав про повітряні тривоги, які частішали і частішали. Я слухала різні повідомлення, з яких дізнавалася як про успіхи наших захисників, так і про поразки. Хотілося чимось допомогти, підтримати наших воїнів. В міру своїх можливостей я малювала малюнки, які потім передавали на позиції.

Вдень, вісімнадцятого квітня дві тисячі двадцять третього року ворог здійснив артилерійський обстріл нашого села. Знову сховище, страх. Пізніше я дізналася, що під час обстрілу загинула старенька бабуся. Це був страшний день. Дуже боляче чути, коли гинуть люди. Чому, за що, чим завинила вона перед нашим ненависним «сусідом»?

Йшли дні за днями. Обстріли нашого села стали все частішими. А тут ще одна звістка: боронити рідну землю від ворога пішов дядя і тато.

Під час наступного обстрілу в нашій квартирі знову вибиті вікна, пошкоджені стіни. Я бачила, як мама і бабуся ховають свій смуток від нас. Розуміючи це, старалася їм допомагати.

На даний момент обстріли села відбуваються майже кожного дня. Руйнуються заклади, будинки, цвинтарі… Мешканці села починають покидати свої рідні домівки і їхати в інші місця, шукаючи захисту і спокою. Але де можна зараз на мапі України знайти безпечне місце?

Війна убиває і калічить, руйнує особисте щастя, сім’ї, забирає рідних і близьких. Але вона неспроможна зробити нас рабами, знівечити духовно.

Війна-це випробування, яке показало, що наші воїни сміливі і безстрашні, вони не збідніли духовно у жорстоких боях, не зчерствіли серцем, а навпаки, зміцніли й загартувалися. Вона забирає дитинство у мільйонів дітей. Забирає рідних людей, знищує долі.

Я дуже хочу, щоб якнайшвидше закінчилася війна, щоб повернувся тато, щоб завжди був мир на нашій землі, щоб наше майбутнє стало безпечним. Щоб всі діти ходили до школи, навчалися, гралися та займалися улюбленими справами. Щоб на обличчі мами і бабусі засяяла посмішка, а сльози-тільки від радості.

Слава Україні! Героям слава!