Реброва Єлизавета, 9-б клас, Харківський ліцей №13

Вчитель, що надихнув на написання — Закривидорога Андрій Миколайович

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Як сумно усвідомлювати, що моя рідна країна переживає важкі часи випробовувань, які випали на наш багатостраждальний народ, адже ми знов повинні доводити свою свободу та незалежність.

Харкове, мій рідний та квітучий Харкове, ти одним із перших українських міст відчув на собі початок російської навали. На все життя я запам’ятаю 24 лютого 2022 року: гул ракет в ранковому небі, вибухи, сполоханість та розпач в очах рідних. 

Зазвичай, цей день в моїй родині був святковим, адже це день мого народження. На жаль, відтоді він перестав бути для мене таким, бо асоціюється тепер у всіх із початком війни.

Моя родина стійко витримувала всі негаразди. Ночами ми із сестрами, влаштувавшись в одязі на матрацах в коридорі за двома несучими стінами, намагались хоча б ненадовго заснути, але нам це не вдавалося зробити, бо шум літака, здавалося, постійно лунав у наших вухах. Одного разу, коли під звуки тривоги ми збігли по сходинках з сьомого поверху до прибудинкового сховища, вже на вулиці над нами пролетіла ракета і влучила в будівлю Харківської ОДА, тоді земля під ногами здригнулася від цього вибуху. Потім було ще багато інших вибухів, але після прильоту поруч з нашим домом моєю родиною було прийнято неймовірно важке для нас рішення – виїхати. Чудово пам’ятаю той момент, коли мати сказала взяти із собою одну найдорожчу річ – це стало найскладнішим завданням для мене, адже все, що багато років пов’язувало з рідною домівкою та спогадами, довелося залишити, я розуміла, що більше можу це не побачити. 

Я поспіхом сфотографувала нашу квартиру на пам'ять і взяла свою дитячу іграшку, потім саме це в часи розпачі та туги за домом підбадьорюватиме мене

й нагадуватиме, що повернення обов’язково відбудеться.

Виїзд під постійними обстрілами був складний. Через дві доби ми опинились у Вінницькому селищі. 

Яскравим проявом людяності, доброзичливості та щирого ставлення до нас, як тимчасових переселенців, стали незнайомі люди, які підтримували словом або ділом: 

хтось надав прихисток на одну ніч у своєму будинку, коли ми, проїхавши через багато блокпостів, не встигали до початку комендантської години доїхати до пункту призначення; хтось допомагав з їжею, одна людина запропонувала нам жити майже безкоштовно в порожній хаті. Саме в такі моменти гордість охоплювала мене, адже тоді я чітко усвідомила, що нашу націю подолати неможливо, бо на таких добродіях тримається світ, а справжні життєві цінності досі актуальні. Коли ти щось отримуєш, то віддати хочеш значно більше – ось такий закон бумерангу спрацьовує. І ми з родиною віддавали, і зараз продовжуємо віддавати тим, хто цього найбільше потребує – нашим захисникам. Цим не можна хизуватися, я й не буду цього робити, бо такі речі люблять тишу, просто треба робити гарні справи, відчувати поклик серця та задоволення від власної причетності до лепти, яку вкладаєш в майбутню перемогу. При цьому, 

мій шлях в тисячу днів війни – ніщо, у порівнянні зі шляхом наших славетних воїнів-титанів, які ціною власного здоров’я та життя захищають рідну землю від агресора, отже саме перед ними ми в неоплатному боргу та у вічній шані до їхнього велетенського подвигу. 

Кожен з нас робить свою справу: хто як вміє, в кого що краще виходить, всі згуртовано працюють задля якнайшвидшого наближення нашої перемоги над ворогом.

Через рік ми повернулися додому й залишилися. Впевнена, що Харків вистояв тоді, впорається й зараз, не дивлячись ні на що і всупереч всьому. Українцям чужого не потрібно, але свого ми нікому не віддамо, щоб не перевівся козацький дух, слава про який передається віками.

Відчуваю неймовірну гордість від того, що я харків’янка, належу до сильної та згуртованої нації, яку підтримують майже всі країни світу – у цьому наша міць та запорука повної й беззаперечної перемоги.