Тетяна виїжджала з Маріуполя вагітна з двома дітьми, щоб мати можливість народити третю дитину в нормальних умовах. Вже в евакуації вони дізнались, що їх житло знищене

24 лютого о пів на п'яту ранку в тому районі Маріуполя, де я проживала, вже було чути вибухи. Мені зателефонували і сказали, що почалася війна. А потім зателефонували зі школи і сказали, що приходити не треба. 

25 лютого вже було чутно вибухи. Тоді лікарню підірвали. Коли вибухи були ще дуже далеко, ми виходили на вулицю. Було одне місце, де можна було набрати води. Сину на той час було 14 років, дочці 11, і я була вагітна третьою дитиною. Ми з сином потрошку набирали воду. 

У магазинах усе розбирали, там уже практично нічого не було. 25 числа ми потрапили в магазин і купували продукти, які там були. А так – користувалися запасами, з сусідами обмінювалися тим, що в кого було. Якісь крупи, закрутки. 

Я більше за все переживала, щоб не народити самій у підвалі. Тому що на той момент, у березні, вже були підірвані пологові будинки, і зв'язку не було. 

У нас був приватний будинок і маленький підвал, і я з дітьми була в тому підвалі. Там почувалися більш-менш безпечно, хоча я не знаю, наскільки там дійсно було безпечно.

У Маріуполі в березні вибухи лунали вже безупинно. І вони були різного характеру. У мого брата була машина, і я вирішила, що потрібно виїжджати, щоб народити нормально. Дорога була замінована, і ми виїжджали через поле. Коли ми під'їхали до російських танків, я вийшла з машини, підійшла до росіян і попросила, щоб нас випустили. 

У нас на машині було написано «Діти». І вони побачили, що мені вже народжувати скоро. У російських військових був шоковий стан, бо, напевно, не кожен до їхніх танків підходить, щоб виїхати. 

Ми з Маріуполя до Хмельницької області 15 діб добиралися, тому що були постійні обстріли, комендантська година була до 19:00. А через 15 днів після того, як ми виїхали, мені вислали відео з прямим влучанням ракети у мій будинок. 

Коли мій старший син побачив, що в наш будинок влучила ракета, у нього почався напад і була зупинка серця на нервовому ґрунті. В лікарні його врятували, все добре. 

Я подзвонила, пояснила ситуацію лікарям, і мені сказали, що я можу доїхати до Туреччини. Я поїхала в Туреччину і там народила сина, в консульстві України його зареєструвала. А зараз ми з сім'єю в Дніпрі.

Війна не закінчилася, але я тут із чоловіком і дітьми. Я вже втомилася їздити по світу. Я не знала, де мені бути з двома підлітками, яким важко чужою мовою спілкуватися. А чоловік був в Україні. 

Я вже дев’ять місяців в Україні. Що далі буде – незрозуміло. Я щомісяця думаю, що ми будемо виїжджати, але не розумію, куди їхати і як жити. У нас усе згоріло. Тому ми в будь-якому місці будемо починати все з нуля. Ми зараз орендуємо квартиру в Дніпрі, а куди їхати – невідомо. Зараз виплати ВПО припиняють, житло ми орендуємо власним коштом. Я щодня про це думаю і переживаю. Не розумію, де в Україні безпечне місце.