Я живу одна. Чоловік був шахтарем, в 2006 році помер від виробничої травми. До війни ми жили добре. У мене чудові діти, які підтримують у важку хвилину. Зараз стало нестерпно, на тлі переживання у мене почалися проблеми зі щитовидкою, підвищився цукор.

У перші дні війни взагалі було жахливо. Моя дача знаходиться недалеко. Я була там, і почалися обстріли, кулі летіли над головою.

Мені здалося, що мене ось-ось вб'ють

Я швидко зібралася і абияк дісталася додому, але виявилося, що ключі від квартири залишила на дачі, і мені довелося повернутися. Повернулася, а вони до того стріляли, що складно навіть уявити. Я забрала ключі і бігом додому. Іду, а мені здається, що стріляють по п'ятах, ось-ось мене вб'ють. Підійшла до свого під'їзду - стрілянина припинилася.

Якось до нас приїжджали психологи, заспокоювали, що все буде добре. Але було дуже багато випадків, коли гинули мирні жителі. Все залишається в пам'яті.

Бігали в бомбосховищі, ховалися. З нами перебував інвалід першої групи. Він колись отримав 90% опіків на шахті. Ми його тягли в підвал в ковдрі. Всі ці події сильно відбилися на нервовій системі.

Я намагаюся себе заспокоїти, але все одно не можу без сліз розмовляти на ці теми. У кожній родині своя біда.

Ми отримували гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова і Червоного Хреста. Ця підтримка багатьох жителів виручала, бо давали все необхідне.

Дуже хочеться, щоб закінчилася війна. Єдине, про що мрію – щоб настав мир.