Стреси від війни відібрали здоров'я у Ірини Володимирівни та її чоловіка. Діти залишили Луганську область, щоб не травмувати онуків літнього подружжя.

Я пам'ятаю цей день, початок війни. У мого тата цього дня трапився інсульт. Довелося на якийсь час поїхати до нього до Луганська.

І коли я повернулася до Петропавлівки, якраз на мій день народження, ми сиділи ввечері на вулиці, сильно гуркотіла музика, а в цей час уже стріляли. Потім наступного ранку ми дізналися, що почалися постріли. І з того дня почалося пекло непроглядне.

Мій чоловік також інвалід третьої групи. Є діти, онуки... Почалися військові дії, роботи не було, а якось жити треба. Дітки їсти хочуть, а в льохах сидіти не хотіли, бо страшно... У моєї старшої онуки, якій тоді сім років було, як тільки починалися вибухи, відкривалося блювання, її трусило... Менша у мене посивіла.

Діти та онуки роз'їхалися, а ми з чоловіком залишилися вдвох. Тому самі розумієте, наскільки і фізично, і морально важко жити двом інвалідам без будь-якої допомоги.

До війни я ходила, а зараз пересуваюсь на інвалідному візку. Тобто, це стреси зі мною зробили. Чоловік у мене фактично сліпий. Усі проблеми впали на плечі чоловіка.