Я зрозуміла, що почалася війна, коли в червні в Дзержинську [Торецьку], який від нас за сім кілометрів, почали літати літаки. У моєї онуки був день народження, три рочки. І коли почали бомбити, усе небо почало світитися якимись кулями, моя старша онучка (їй було 5 років) зблідла вся і почала тремтіти. І впала в якийсь ступор. Я теж дуже налякалася. Тоді й вирішили, що війна.

Почали на околицях стріляти – і з того часу почався кошмар. За сім років ми адаптувалися до пострілів. Але лякає й те, що ми стали якимись байдужими, злими. Навіть сусідів війна не згуртувала, навпаки, роз’єднала.

До того ж, почали мирні люди гинути на околицях. У нас був чоловік знайомий, то йому снаряд влучив у душ, коли він купався. І загинула людина.

Я живу в бараку, у нас до війни було 13 сімей, у кожній – чотири-п’ять осіб. Зараз у бараку мешкають лише троє людей. Усе зруйновано, стало непридатним, люди повмирали, молодь повиїжджала.