Подружжя пенсіонерів виїхало з Попасної під обстрілами і більше не зможе потрапити до своєї домівки й навіть до свого міста, бо росіяни від нього нічого не залишили

Мені 70 років. Війна застала мене в Попасній, це Луганська область. У 2014 році я вже постраждала. Тоді розбили мій дім, дах був пошкоджений. Відремонтували. Допомагала гуманітарна організація норвезька. А у 2022 році 13 березня ми вимушені були покинути місто, бо вже сильно стріляли, сусідський дах горів, і було дуже страшно. 

Ми виїхали до Бахмута, пробули десь тиждень, і там теж почалася стрілянина. Тоді ми поїхали далі, до Дніпра. У Дніпрі жили всі разом: сім'я дочки та я з чоловіком. Орендували дім. Але там не було опалення, тому нам довелося шукати житло на зиму. Оренда дуже дорога. Тих грошей, які ми заощадили раніше, уже не було. Тому ми поїхали в селище Меліоративне, на Дніпропетровщині. Тут ми винайняли квартиру. Оренда тут дешевша. Тут проживаємо і наразі. А дочка з сім'єю орендували квартиру в Дніпрі, тому що вони молоді і їм потрібно працювати. 

Вісім років ми жили на лінії розмежування, і вже тоді намучилися від цих обстрілів. У 2022 році все думали, що нас якось омине, що буде так, як у 2014-му. Думали, що Попасну не здадуть, і хотіли залишитися у своєму домі. Уже не було ні газу, ні води. У хаті було холодно, ми спали одягнуті. Дуже важко було покидати свій дім.

Наші старенькі «Жигулі» цілу зиму стояли в гаражі. І коли прилетіло сусідам, то ми вискочили з хати і поїхали. Я страху натерпілася. Дуже був сильний обстріл. У нас і машину пошкодило. 

Я була з іконою в руках. Ми і свого маленького песика, пекінеса, взяли з собою. По дочку заїхали. У неї також собачка і кіт - їх теж забрали. Ось такою компанією ми виїжджали. У нас собачата дуже розбалувані, бо ми їх дуже любимо. Вони боялися, притискалися, тряслися. 

Ми їхали через Миколаївку й Соледар на Бахмут. Коли вже виїхали на трасу з Лисичанська на Бахмут, піднялися наверх, а там уже наш блокпост нас зустрічав. Тоді ми тільки видихнули і почали плакати, бо вже були на тій території, де поки не стріляють. 

Мене шокує й досі те, що я у своєму віці виїхала з одним паспортом на старенькій машині. Я навіть не сплю ночами. Що далі? Я ж не молода людина, яка може заробити. 

Все життя ми збирали майно по крихтах. Батьки мені залишили цю хату. Вона дуже гарна, я за нею доглядала. У мене було дуже багато квітів. Я не можу без сліз це розповідати. 

Що буде далі? Куди нам подітися? У мене чоловік – інвалід після інсульту, пенсії в нас маленькі. Не живемо, а виживаємо. У нас нічого не залишилося. Дякувати Богові, що ми живі. Мені ніколи на думку не спадало, що я буду радіти від того, що просто живу. 

Три місяці тому поховали мого зятя. Йому було 47 років, він був гарним лікарем, йому б ще жити і жити. Він помер від інфаркту. Вчора поховали мою двоюрідну сестру. 

Ми мріяли, що повернемося в Попасну, що обов'язково буде наша перемога. Міста немає, воно повністю зруйноване, але ми віримо, що його відбудують, і ми всі там зустрінемося. Хоча гірко усвідомлювати, що не всі ми зустрінемося, не всі повернуться туди.