Світлана Дубініна, 2 курс
Комунальний заклад «Покровський педагогічний фаховий коледж» 
Вчитель, що надихнув на написання есе: Дмитренко Валентина Григорівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Мені шістнадцять… Я вдячна родині, долі й друзям, що залишилася живою. Але там, у моєму місті, в рідному Покровську залишилося моє вчора: друзі,  коледж, загальноосвітня школа номер 9, мій дім, моя кімната, моє ліжко, книжки…  Важливі складники моєї формули щасливого життя.

І  знову лунає цей ненависний звук… Де б я не була, чую цей пронизливий сигнал сирени. Він проникає в моє серце й укотре перевертає мою душу. 

Протягом трьох років я чула сотні сигналів повітряних тривог, але щоразу, ніби вперше, відчуваю відчай, страх, невідомість… Потрібно йти в безпечне місце, хоча жодне місце не може вважатися безпечним, доки триватиме війна на нашій землі. Дотримуюся правила «двох стін» і переходжу в невеличку кімнатку в своєму будинку. Тут безпечніше… У куточку замислююся над тим, як довго ми повинні відстоювати своє право на життя, виборювати такою дорогою ціною волю та незалежність?   

Запитую себе: “Де ж воно, моє дитинство? Коли воно скінчилося?” Невже в буремному лютому? Мабуть, уже перші ракети остаточно зруйнували всі лабіринти ілюзій.  Живу в той час, коли хоробрі воїни до останнього подиху борються за незалежність, у той час, коли український народ, витираючи сльози, стоїть при дорозі на колінах, проводжаючи в останню путь своїх героїв; тоді, коли знищуються домівки, а міста й села перетворюються на згарища й руїни; тоді, коли ми вже виплакали всі сльози.

І тепер, у цій маленькій кімнатці, що, за правилом «двох стін», стала моїм укриттям, я виринаю з глибоких роздумів, адже чую голос, що доноситься з мого телефону: «Відбій повітряної тривоги»… Тихо посміхаюся, знаю, що це ще далеко не кінець нашої боротьби, але ми ще на одну мить ближче до перемоги.          

На жаль,  я не вмію передбачувати події, але твердо вірю в омріяне славне майбутнє України. Вірю в перемогу, бо те лихо, яке загрожує всьому світові страшною рашистською навалою, зупиняє саме український народ ціною численних втрат, найціннішими з яких є людські життя. Я сподіваюся, що невдовзі повернуся в своє  вільне й незалежне  від рашистів місто. Вірю в перемогу, вірю в Україну, вірю в український народ!