Софія Чудіна, 11 клас
Комунальний заклад «Тернівський ліцей № 7 Тернівської  міської ради Дніпропетровської області»
Вчитель, що надихнув на написання есе: Пронькіна Любов Миколаївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Я пишу цей твір про те, що нестерпно болить крізь  роки й чекаю на дзвінок бабусі. Вона разом із дідусем та прабабусею знаходиться в окупації.

У жовтні був день народження моєї покійної подруги. Їй виповнилося б сімнадцять років, але вже майже два роки,  як її немає з нами. Уля з бабусею спочатку евакуювалися до Івано-Франківська, а потім приїхали до нас у Київ. Сталося так, що ми гуляли разом недовго. Вона захворіла. Чотири дні лікарі боролися за її життя. Тої ночі в неї тричі зупинялося серце, але втретє його роботу, на жаль, не відновили. Ось так, на початку 2023  року мені було не до свят, адже ця подія відбулася восьмого січня.  Для мене Уля була особлива, дуже близька, і навіть на відстані ми розмовляли по п’ять годин. У нас завжди були теми для бесіди, навіть коли я була вже в Києві, а вона ще не евакуювалася з міста, де ворог уже нещадно вбивав та випалював усе живе. Вона пережила багато жахіть. Подруга говорила, що їй там було дуже страшно, особливо, коли фосфорна бомба впала на наше місто Привілля. Вона бачила, як горіло все навкруги: будинки, люди, тварини… Я сумую за нею і за своїми родичами, яких я зараз не можу побачити, - і ненавиджу війну!  

Розповім тепер свою історію. Моя сім’я жила дружно й щасливо, але 24 лютого 2022 року все змінилося. Я прокинулася від розмови мами з бабусею про те, що почалася війна. На фоні бесіди, чула "вистріли" чи "прильоти", тоді ще не могла відрізнити ці страшні звуки.

Здригалася земля. Згодом ми переїхали до бабусі в дім, бо наша квартира знаходилася  в одному з найвищих будинків міста, на п'ятому поверсі.

Дванадцятого березня, о п’ятій годині ранку, ми почули вибухи дуже близько. Я не знаю, як передати словами це відчуття оціпеніння в ліжку, ніби постіль тебе поглинає, а ти притискаєшся і не можеш поворухнутися. Мама вигукнула: «Обстріл!» - і тіло, само не розуміючи того, почало кудись збиратися. Усі рідні  спустилися до підвалу. Там ми підготували ковдру, інструменти, щоб відкопатися, коли засипле, гральні карти. Перший раз у підвалі було дуже страшно, я сильно плакала. Там було дуже мало місця, через це в мене була паніка. З підземельного віконечка було видно червоне зарево. Коли ми вийшли з підвалу, вже світало. Я побачила наш дім… З нього йшов дим! Цей біль неможливо передати словами! Ми ревіли й обіймалися… Ми вижили! 

Відтоді у підвалі під обстрілами я почала записувати події на шматочок паперу, і хоч іноді це було важко, все ж таки намагалася не пропускати дні. Писала при свічці тим, чим могла.

Гральні карти були для нас  розвагою в найважчі дні, що тягнулися вічністю. Кожен день був однаковим, і тільки новини ставали страшнішими. 

Пам'ятаю, як ми поспіхом виїжджали, не знаючи куди. Просто тікали від війни. Знайшли прихисток на два дні в готелі. Удома вже тижні зо два не було світла, води і газ був із перебоями. А тут - вода в крані і гарячий душ. Було відчуття полегшення без обстрілів, у теплі. Було трішки спокійніше,  але страх повертався, адже ми не знали, що робити далі… Коли ми не знайшли житло в Дніпрі, то поїхали до Києва. Проживши там рік, ми приїхали до Тернівки, бо тато-шахтар, і знайшов роботу саме у цьому місті.

Звісно, я сумую за минулим спокійним життям і близькими людьми поруч. Мені дотепер болить, хоч пройшли роки. Війна не оминула моїх друзів та знайомих: хтось залишився сиротою, хтось евакуйовувався такими дорогами пекла, де діти із замруженими очима бігли по трупах людей, хтось залишився пораненим, хтось поховав власну дитину… 

Наразі ми збираємо по частинках докупи обпалені війною душі й намагаємося жити далі… Мене оточують незламні й сильні люди!