Любов Іванівна розповідає про вимушений переїзд зі сльозами на очах. Їй довелося жити в підвалі цілий місяць, але коли сил терпіти більше не було – виїхала. За час бойових дій будинок жінки постраждав, а сама вона не знає, як лишилася жива. Героїня пригадує величезний страх, коли в село зайшли російські танки. З розповідей односельців вона знає, що село розграбоване, окупанти виносять з будинків геть усе, навіть вікна. Повернутися можливості немає, там дотепер тривають обстріли.

Місто не для нас, ми хочемо повернутися додому