Личакова Вікторія

Херсонська загальноосвітня школа I-III ступенів №52 з поглибленим вивченням української мови Херсонської міської ради

"Війна. Моя історія"

24 лютого 6:00 ранку ми з чоловіком прокидаємось від невгамовних повідомлень на телефон “ПРОКИДАЙТЕСЬ! ВІЙНА! Росіяни НА ГЕС!: шок, паніка, тривога, нерозуміння, ненависть, страх — усі почуття змішались в одну думку, що вже годину дзвенить в голові “Війна..війна..війна..”. Ні, не може бути, XXI сторіччя, який жах..але вибухи за вікном швидко повертають до реальності. Близько 11:00 приймаємо рішення виїжджати з родиною в село до рідних, на шляху вже бачимо як російські військові бомблять усім відому Чорнабаївку. Ми прямуємо до наших мальовничих селищів Станіслав-Олександрівка, котре з них стає через два тижні окупації — безжалісною лінією фронту. В селі поки не чутно вибухів, ми звикаємо до нової реальності: окупації та війни. Починаємо закупатись продуктами, засобами гігієни, ще відкрита дорога життя на Миколаїв, маємо трохи часу забезпечити себе усім необхідним. Полиці в магазинах стають порожніми, людей з’їжджається все більше, вибухи стають голосніше та ближче , вже чутно авіацію ворога, і через два тижні ми починаємо чітко розуміти жах окупації. Наші військові просять покинути Олександрівку, і ми приймаємо рішення в жахливій паніці, евакуюватись якнайскоріше в сусідній Станіслав до родичів, тому що вже їде колона окупантів на перший бій. Моя рідна мальовнича Олександрівка, мій батьківський дім переходить у сіру зону та стає лінією зіткнення.

Через день відбувається перший обхід окупантів, неможливо передати емоції які переповнювали всередині, але найбільшими були страх та ненависть. Ми починаємо ховатись та ночувати в підвалі, тому що всього лиш в семи кілометрах точаться бої між росіянами та Збройними Силами України.

Після другого обходу, та початком заселення росіян в село, між людьми, ми приймаємо рішення виїжджати в місто Херсон. Наша родина проїхала дев’ять безжалісних блокпостів, чоловіків роздягали, про манеру спілкування взагалі мовчу. Але, дякуючи Богу, ми добираємось до Херсона, опиняємось вдома та починаємо жити в окупації. Життя в окупації було сповнене страху, тривоги за себе і рідних, ненависті й люті до загарбників. Кожного дня молились та чекали на ЗСУ. Покидаючи наше місто окупанти пограбували та знищили все що могли: ми лишись без світла, води й опалення в листопаді місяці на нескінченний, як тоді здавалось, місяць. В грудні ми себе знову відчули людьми з цивілізації.

І ось ніч з 10 на 11 листопада...всю ніч лунають жахливі вибухи, а зранку вийшовши як завжди за водою, ми не вірили свої очам: жовто-блакитні стяги з машин, гімн України, наші військові. Щастю не було меж: НАРЕШТІ! МИ ВІЛЬНІ!

Через два тижні після розмінування саперами нас впускають до Олександрівки, жах від побаченого заступає сльози. Воронки від прильотів, усе навкруги побито осколками, зруйновані повністю будівлі, машини, техніка, село було схоже на попелище. Родинне гніздечко також зруйноване: згорівша кухня, гараж, сільськогосподарські будови. Обкрадений будинок, та зруйнована від прильоту граду половина стіни та дах. Колись привітний, теплий будинок нашої родини — перетворився на зруйнований окупантами дім.

Зараз ми спільними силами прибрали усі залишки що нагадували про дні страшних боїв та життя росіян у нашому будинку. Намагаємось повернути йому той вигляд, та затишок який панував у ньому раніше. І я впевнена, нам усе вдасться — бо українці незламний народ.

Увесь час я знаходилась і продовжую знаходитись в Херсоні. Безмежно болісно чути й бачити як крок за кроком окупанти знищують моє рідне місто. Ми живемо з моменту деокупації в новій реальності: розрізняємо свист артилерії, розуміємо коли вихід наш, і коли з лівого берега, розуміємо гучність прильоту за різновидом зброї. Останні дні ми навчились розуміти коли летить бомба.

Але, незважаючи на все це — моє місто, продовжує жити та розвиватись! Моя родина поруч — і ми починаємо нове життя кожної хвилини! Я вірю, що зовсім скоро наші Збройні Сили звільнять окуповану Херсонщину, закінчиться війна і ми вдихнемо СВОБОДУ на повні груди!