Юлія Олександрівна не могла повірити, що вдруге за життя вона буде змушена покинути домівку через росіян

О шостій ранку 24 лютого мені зателефонувала подруга, яка жила біля кордону в Харківській області і повідомила про початок війни. Я на той момент перебувала у селі Пристін Куп'янського району Харківської області. Нам одразу ж вимкнули світло та зв'язок, а по воду ми ходили до криниці. Пощастило, що у селі люди допомагали один одному.

Я дуже хвилювалась за близьких, а особливо - за сина, який навчався у Харкові. Він десять днів сидів у підвалі гуртожитку.

Найстрашніше, що я вдруге стала переселенкою: спочатку з Луганської області, тепер я була вимушена тікати на Харківщині.

Мій чоловік загинув у жовтні 2014-го. Він їхав на велосипеді й підірвався на міні.

У січні 2015 року ми переїхали у Харківську область. Відтоді ми - внутрішньо переміщені особи. Зараз я з меншим сином евакуювалась у Харків, бо у Куп'янському районі дуже небезпечно. Місяць тому старший син поїхав до Ірландії.

Мене приємно здивувала доброта односельців та їхня взаємодопомога. Наразі нам дуже допомагають волонтери.

До війни я працювала вчителькою зарубіжної літератури, української мови та літератури. Зараз не працюю, бо звільнили. У трудовій книжці запис про це є, але Куп'янськ був в окупації, і нашим керівництвом інформація не була доведена до податкової, тому звільнення було незаконним. Наразі планую шукати роботу, але змінювати професію не буду.