Астахова Майя, 13 років, учениця 9 класу гімназії №14, м. Ніжин, Чернігівська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Мохир Людмила В’ячеславівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Двадцять четвертого лютого я прокинулася о четвертій годині ранку від вибуху та спалаху. Мої батьки тривожно розмовляли і збирали документи, я відразу ж зрозуміла, що почалася війна. Вставши, я зібрала теплі речі та все необхідне, ми занесли всі сумки у підвал. Дідусь з бабусею набрали запас води і відразу ж пішли слухати новини. Уся родина мовчки сиділа в страху, дивлячись, що відбувається в країні. О восьмій ранку ми почули гуркіт танків, це були наші військові, які їхали охороняти наше місто. Протягом дня було дві сирени: рано-вранці та ввечері, наступними днями сирен було не перелічити.

Уже двадцять п’ятого лютого нам повідомили, що ворожі війська оточили наше місто.

Люди в паніці почали скуповувати продукти , і до вечора всі полички магазинів були пусті. Мої батьки встигли купити трохи хліба і борошна.

Ми намагалися менше ходити по вулиці, бо вибухи було чути зі всіх сторін, безліч ракет пролітали над нашим подвір'ям. Минуло два тижні, як почалася війна, і моя тітка вирішила забрати мене до себе, погостювати. Мені заварили чай, і я не встигла його випити, як мої батьки приїхали всі стривожені і якнайшвидше мене забрали. Ми поїхали до моєї другої бабусі, я зовсім не зрозуміла, що трапилося. Коли ми приїхали і всі зібралися в кімнаті, моя мама почала розповідати, що на залізничний переїзд почали завозити багато нашої техніки. Всі люди, які проживають поряд, зрозуміли, що тут може початися бій. Люди в паніці та в страху якнайшвидше зібрали речі, і хто мав автомобіль, виїхали до своїх родичів, а всі інші взяли необхідні речі і вибігли з домівок, щоб де-небудь знайти прихисток та вберегти своє життя.

До війни я прокидалася в кімнаті, яку охоплювали промінці сонця, дивлячись у вікно, я бачила блакитне небо з хмаринками. А ввечері, коли я виходила на подвір'я, ліхтарі освітлювали вулицю і зорі яскраво світилися у небі. Тепер мої ранки починаються від вибухів, вікна заклеєні скотчем, і закриті тканиною. Постійно під час сирен потрібно було бігти у холодний погріб, щоб вберегти своє життя.

У наше місто прилітали ворожі ракети і розбивали будинки, квартири, школи і забирали людські життя. Було моторошно, холодно і сумно від того, що відбувається.

Мир - це насамперед спокійне життя, допомога країн один одному в важких ситуаціях.

Найбільше мене приголомшило те, що сусідня держава для того, щоб захопити наші землі, почала по-звірячому вбивати людей і нищити наші міста та села.

Я мрію, щоб якнайшвидше закінчилася війна, і всі наші військові повернулися живими до своїх домівок. Я впевнена: Україна витримає і переможе, відбудується і стане ще красивіша, ніж була.