Маханько Олександра, 10 клас, Чорнобаївський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Білецька Наталя Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Саша, і коли почалася війна, мені було 12 років. За тиждень після її початку, під час окупації, мені виповнилося 13. Цей день я запам’ятаю назавжди — ми сиділи в підвалі нашого будинку в Киселівці, Херсонська область. Разом зі мною була моя мама, хрещена мати, старша сестра і маленька племінниця, за якою я допомагала доглядати.

Того дня, як і протягом багатьох днів окупації, ми їли хрустики — сухарики, які готувала моя хрещена мати.

До війни я була звичайною дівчинкою. Любила ходити на тренування з легкої атлетики та футболу,  проводити час із друзями. Я мріяла про святкування свого 13-річчя, але замість торта та святкових пісень мій день народження пройшов у підвалі, де ми ховалися від постійних вибухів і пострілів.

Ми часто чули, як зовні проїжджають військові машини, і кожен день був сповнений страху.

Моє село захопили вороги, і ми не могли вільно виходити з дому. Кожен день був схожий на попередній: темрява, холод, голод і безнадійність. По пустих вуличках нашого села бігали собачки та котики, залишені напризволяще, бо їхні господарі були змушені покинути свої рідні домівки. Це було сумне нагадування про те, скільки сімей втратили все, що мали, залишаючи своє життя в минулому, аби вижити.

Хрещена готувала для нас хрустики — це була не єдина їжа, але особливий смаколик, який нагадував нам про турботу.

"Ми всі сиділи в підвалі — я, моя старша сестра, маленька племінниця, мама і хрещена. Хрещена готувала хрустики, маленькі сухарики, що стали для нас особливим смаколиком під час окупації. Хоч це і не була єдина їжа, кожен раз, коли ми їх їли, вони нагадували нам про тепло, турботу і надію навіть у найтяжчі дні." Я не могла дозволити собі думати про майбутнє, бо кожен день був боротьбою за життя.

Ще одним випробуванням стало те, що 1,5 місяця ми жили без світла.

Восени, попри всі труднощі, я продовжувала навчатися дистанційно в українській школі, хоча умови були надзвичайно складними. Ми намагалися триматися разом і не втрачати віри в краще. Поруч зі мною була моя маленька племінниця, і це зробило мою відповідальність ще більшою. Я часто заспокоювала її, намагалася бути сильною, щоб вона не відчувала нашого страху.

Дивлячись на неї, я думала, що це покоління дітей, яке виросте вже в умовах війни. Я ж мріяла про те, щоб вона мала змогу жити в мирі, вільно гратися і радіти життю.

10 листопада 2022 року стало днем, якого ми всі чекали. Наше село звільнили українські війська. Я ніколи не забуду той момент, коли ми вперше за довгий час вийшли на вулицю і побачили наших визволителів. Люди плакали від радості, обіймали один одного, і це було неймовірне відчуття — нарешті ми були вільні. Але разом з радістю приходило й розуміння, що попереду багато труднощів.

Наше село було зруйноване, і повертатися до нормального життя було нелегко.

Ранок, коли до нашого села нарешті зайшли українські військові, став особливим для мене. Того дня я вишила український прапор — це було нелегко, адже світла не було, але я відчувала, що цей прапор стане моїм оберегом. Він залишився зі мною, і кожен раз, коли я на нього дивлюся, я згадую той момент, коли ми всі відчули, що свобода близька.

Після деокупації наше життя поступово почало налагоджуватися. І найщасливішою подією для нашої родини стало народження моєї сестрички в 2023 році.

Це був символ нового початку, надії та життя, яке продовжується навіть після найбільших трагедій. Коли я дивлюся на неї, я розумію, що, попри всі жахи, війна не змогла знищити життя і наші мрії. Її народження дало нам нову силу і віру в майбутнє. Для мене мій шлях через ці 1000 днів був важким, наповненим болем і втратами. Але я навчилася бути сильною. Я навчилася цінувати кожен момент і ніколи не втрачати надії. Війна забрала у мене дитинство, але не змогла забрати мого прагнення до свободи і миру.

Ці 1000 днів змінили мене назавжди. Але я вірю, що попереду нас чекає  перемога, і всі діти України зможуть жити без страху, в мирі і щасті.