Ковтунович Анастасія, 1 курс, ВСП "Рівненський фаховий коледж НУБіП України"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Троцюк Вікторія Віталіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів… 1000 днів війни дійсно звучить жахливо для всіх, так як і для мене теж. Мене знати Настя, і я також хотіла би розказати про те, як ці 1000 днів змінили моє життя. Сама я родом з дуже маленького села Зелень Сарненського району Дубровицької громади. Тобто з Полісся. Але ця частина поліських лісів знаходиться на кордоні з Білоруссю. Якщо говорити точніше, я жила в 17 кілометрах від кордону. Тому було і не дивно, коли ти, просто збираючи гриби, можеш отримати сповіщення від оператора зв’язку, що ти зараз знаходишся не вдома.

І ти тоді розумієш, що потрібно чим скоріше повертатись назад, щоб не з’явились проблеми.

Отож почнемо від самого початку. А навіть краще з того моменту, коли навіть ще не було повномасштабного вторгнення. 23 лютого 2022 року. Цей день я доволі добре запам’ятала. Тоді ще в школі наша вчителька з математики нам говорила, щоб ми на всякий випадок зібрали речі, бо можливо почнеться вторгнення. Ми тоді подумали, що це були її жарти, але які, як відомо, надалі здійснились. 24 лютого 2022 року. Я як завжди встала о 7 ранку і пішла в літню кухню з думками, що буде на сніданок, але перед цим я взяла до рук телефон, бо ще трохи і він би луснув від повідомлень.

Чат класу просто розривався від повідомлень типу: «Мені мама сказала не йти в школу, але причини не назвала», «Мені теж таке сказав тато» і тому подібні.

Я була в ступорі і не розуміла, чому це так. Але після роздумів до кімнати зайшов мій брат зі словами: «Мама сказала, що ми сьогодні будемо вдома», не розуміючи, чому ми сьогодні сидимо вдома, я все-таки пішла снідати. Не знаючи, що після цього сніданку моє життя зміниться на «до» та «після».

З того моменту кожну повітряну тривогу моя родина ховалась у літній кухні, бо наш льох є дуже старенький, і він не витримає ніяких вибухів.

Але ми так робили приблизно до 15 березня, якщо не помиляюсь. А пізніше, наприкінці березня, приїхав мамин найстарший брат з дружиною, донькою та зятем. Вони спочатку перебували на Житомирщині, а пізніше приїхали до нас. Правда через тиждень, у ніч з 3 на 4 квітня, мій дядько помер на моїх очах в маминих руках. В день його похоронів я не змогла з ним попрощатись через те, що мені здавалось, що коли я підійду до його тіла, він прокинеться.

Так трапилося, що до роковин від дня його смерті я втратила ще одного дядька, який був військовим, та двох бабусь.

Взагалі за ці 1000 днів я змінила своє світобачення, погляди на життя, а ще моє оточення значно змінилось. І поняття про рідних мені людей також. За цей час я ще зрозуміла, що потрібно використовувати всі шанси і моменти, які тобі дає життя. Бо воно одне, і його більше не буде. І після цього я почала брати активну участь у конкурсах, зустрічатися і спілкуватися з новими людьми. Але я ніколи не забуваю і не забуду ті останні щасливі дні під мирним небом. Бо я назавжди запам’ятала ті всі моменти, коли всі рідні для мене люди мали змогу тоді бачитись зі мною.

Тому вічна пам’ять всім жертвам російсько-української війни. Слава Україні!