Богдановська Наталія, 1 курс, Обласний коледж "Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А.С. Макаренка" Полтавської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бірюкова Світлана Олександрівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це найстрашніше, що тільки може бути у світі. Під час неї гинуть люди, руйнуються та знищуються цілі міста. У четвер, 24 лютого 2022 року, почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. О сьомій ранку мене розбудив тато й сказав, що почалася війна. Спочатку я не повірила і подумала, що це мені наснилося. Але потім, коли я прокинулася вдруге, вже від дзвінка будильника, я зрозуміла, що це ніякий не сон..

Вдома була метушня. Мама закупляла продукти, речі для побуту на декілька днів вперед, а брат тоді не пішов до школи.

Мій ліцей був на дистанційному навчанні, нам сказали підключатися на онлайн-уроки. Зрозуміло, що ніякі теми ми не вивчали. Викладачка  української мови заспокоювала нас. Вона розповідала, що треба робити в екстрених ситуаціях, щоб ми не панікували й завжди були готові до будь-чого. Почувши вперше сирену, я спочатку дуже злякалась, але потім швидко почала збиратись, одягатись, узяла свою валізку й ми з батьками та братом побігли до укриття.

На щастя, тривога була недовгою, після відбою ми повернулися назад додому, але валізку та верхній одяг все одно далеко не ховали.

Навесні 2022 року моя родина разом із багатьма іншими українцями почала активно займатися благодійністю та волонтерством: донатити на ЗСУ, плести маскувальні сітки, робити «коктейлі Молотова», збирати їжу та одяг військовим на фронт, а також допомагати вимушено переміщеним особам.

Влітку країна-агресор завдавала багато масованих ударів по Полтавщині. У моєму місті було небезпечно перебувати, тому я з мамою та братиком поїхали в село до бабусі.

Додому, у Кременчук, ми приїхали 27 червня, саме в той трагічний день для нашого міста, коли ворожа ракета поцілила в торгівельний центр “Амстор”, куди приїжджали міжміські маршрутки. До “Амстору” ми не доїхали й вийшли трохи раніше. У момент прильоту саме ця маршрутка, у якій ми їхали, під'їжджала до “Амстору”. Лише дивом ми не були в той час у тому місці.

Багато людей загинули в результаті цієї жахливої трагедії, терористичного акту...

Уже 2 роки в нашому місті проводять вшанування пам’яті загиблих у той жахливий день на майданчику біля місця зруйнованого торгівельного центру. Моє оточення дуже змінилося за час війни. Багато друзів та близьких виїхали за кордон. Повертатися вони поки не планують, але ми намагаємося підтримувати спілкування онлайн.

Зараз під час атак я найчастіше ховаюся в коридорі. Інколи бувають такі тривалі тривоги, що доводиться всю ніч проводити там і спати на підлозі під звуки сирени та прильотів.

У такий надскладний період я намагаюся максимально відволікатися від того, що відбувається. У вільний час я малюю, дивлюся фільми, слухаю музику. На 1000 день війни, незважаючи на всі труднощі сьогодення, я залишаюся щасливою, що маю можливість жити, маю повну родину, яка допомагає мені пройти ці жахливі часи. Я займаюся своєю улюбленою справою та втілюю свою мрію — опановую професію вчителя початкових класів. Для мене це дуже важливо.

Я хочу, щоб наступні покоління, які будуть жити в нашій мирній Україні, здобували якісну освіту, жили та спали спокійно, не бачили жахіття війни.

Щиро сподіваюся на щасливе майбутнє нашої держави України. Знаю, що все буде добре, та вірю в те, що ця війна дуже скоро закінчиться нашою перемогою. Але скільки б вона не продовжувалася, ми все одно будемо тими, ким судилося бути, а я мрію бути вчителем. Всією душею дякую Збройним Силам України та силам оборони, захисникам і захисницям, які щодня віддають своє життя за майбутнє нашої держави. Дякую за те, що я маю можливість написати для вас це есе, а у вас є можливість його прочитати.