Кунцевич Дмитро, 10 клас, Комунальний заклад "Жмеринський ліцей № 6"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кунцевич Світлана Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моя рідна Україна, яка є незламною. Вона стоїть незважаючи на цю нечисть, яка прийшла у наш дім. Україна переживає зараз важкий час своєї історії. За цей період повномаштабного вторгнення, кожен українець відчув на собі тягар війни та різними способами допомагає нашій незламній державі, нашим незламним захисникам і захисницям здобути ПЕРЕМОГУ і майбутнє нашої країни.

Ми зтикаємось з випробуваннями, що вимагають від нас великих зусиль, мужності і рішучості.

На мою думку – це не просто війна, це можливість існувати та розвиватись щоб наша Україна була і надалі незалежною та могла процвітати. Багато хто з наших рідних і близьких стали на захист землі, адже ми нащадки Козаків і в нас тече козацька кров; інші допомагають з тилу, що є не легка також праця.

Моя Матуся теж не стала осторонь, вона взяла в руки зброю і пішла захищати нас, не змогла сидіти вдома.

Мій шлях почався ще раніше, коли мама пішла вперше 2016 році, я почав допомагати військовим, але зараз найскладніший час, моя рідна людина з побратимами потребувала нашої підтримки. Я об’єднавшись з однодумцями почали допомагати. Спільна допомога, взаємна підтримка та взаєморозуміння – це ключ до успішного завершення війни. Я живу далеко від територій, де проходять бойові дії, але завжди переживаю за тих, хто там…

Для них дні тягнуться наче вічність, так говорять військові, які знаходяться на передовій та повертаються додому.

Нажаль, вже 1000 днів проходить у нас повномаштабне вторгнення. Мені дуже болить, коли бомблять міста та села; гинуть мирне населення та військові, які стараються тримати мирне небо над нами, ризикуючи своїм найдорожчим – життям.

Тепер я розумію сенс життя і як його потрібно берегти, адже воно може бути таким коротким…

Мені дуже важко, коли привозять на «щиті» загиблих Героїв України, коли вся громада зустрічає їх з квітами та прапорами, коли рідні стоячи на колінах голосять над тілом або труною з тілом; той незгасимий біль ніколи у них не загоїться, пам’ять про них буде вічною. Про це дуже важко говорити, але ми повинні, щоб увесь світ бачив наші страждання.

Моя Матуся теж військова, тому мої переживання зрозуміють не всі, а тільки ті, у кого також там є рідні, коли вони не виходять на зв’язок з нами, і я вирішив допомагати далі військовим та переселенцям.

Продовжував справу мами, спільно з волонтерами нашого міста, вона завжди прагнула справедливості і допомагала всім, хто її потребував. Я поєдную навчання і волонтерство, адже ми робимо добру справу, об’єднуємось і допомагаємо. Збираємо засоби гігієни, різне харчування, медицину, виготовляємо окопні свічки, збираємо одяг та передаємо на нуль. Збираємо кошти (донати) та купуємо машини, тепловізори, дрони, військову амуніцію.

Мені дуже важко пояснити, в якому я був стані, коли мама знову взяла зброю в руки, мій психологічний стан і стан моїх рідних.

Ми всі маємо надію, що наші Збройні Сили України здобудуть ПЕРЕМОГУ і ми – майбутнє, яке буде відбудовувати наші території (міста і села) і відновлювати свій психологічний і душевний стан. Я хочу вклонитись низько перед нашими незламними Героями. Подякувати за те, що вони дають нам змогу навчатися, працювати, віддаючи своє життя за нас з вами. СЛАВА УКРАЇНІ!!!!! ГЕРОЯМ СЛАВА!!!!!