Криштоп Андрій, 1 курс, Київський професійний коледж цивільного будівництва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сміян Віта Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій тисячоденний шлях почався 24 лютого 2022 року. Наша родина прокинулася від вибухів та ляпотіння гвинтокрилів. Відразу ми зібрали всі документи, речі й вирішили їхати в село (але, як показав час, це була велика помилка). Виїхавши з дому, ми взагалі не тямили, що робити. Було лише одне на думці: щоб не почали бити по мостах. Їхали до села ми понад шість годин. По дорозі бачили  нашу техніку, що їхала в Бучу, Ірпінь. По дорозі ми заїхали до однієї із моїх бабусь (татової мами). Приїхавши, ми розподілили обов’язки: я з мамою почав готувати бомбосховище (погреб), бабуся із її сестрою почали готувати їжу, а батько, дід і хрещений пішли до голови села за дозволом на зведення блокпостів навколо  села.

Отримавши дозвіл, вони з іншими чоловіками почали цю титанічну роботу: робили протитанкові їжаки, бандеросмузі, копали окопи, організували чергування на в'їздах у село.

Ми бачили, як усім тяжко, і чим могли допомагали. Допомагали рити, копати, робити світломаскування. Цілими днями в нас був увімкнений телевізор -  слухали новини, намагалися оговтатися, виробити план дій. Було страшно, ми почувалися розгубленими і безсилими.

Настала ніч. Почали бити по аеродрому, який в п’ятнадцяти кілометрах від села. Удень били по нефтевишках.

Тоді ще не було систем ППО, то вороги били, чим тільки могли. Десь тиждень по ночах ми бігали в підвал, ракети літали (наче пішки ходили). На шостий день у наш повітряний простір залетів ворожий літак - і наш пілот, той, що патрулював повітряний простір, почав ганятися за ним - небо було пописане від літаків.

Знову ніч. Вибухи. Свист ракет. Страх. Плач дітей. І якесь відчуття безнадійності й розпачу.

Рятувала робота. Мама з хрещеною пішли до сільської ради плести маскувальні сітки. Я вирішив приєднатися до них ( я не здогадувався, що з цього почнеться моя волонтерська діяльність). Ми ділилися на групи: різальщики, розплутувачі сіток, плетуни. За день пальці стиралися до крові, в день ми робили по шість-сім десятиметрових сіток. Працювали важко, але усвідомленість, що ти не стоїш осторонь загального горя, що допомагаєш, чим можеш, що ці сітки рятуюють чиєсь життя і техніку, додавала нам сил.

Ми вчилися бути сильними. Ми на практиці засвоювали уроки людяності, добра, милосердя.

Життя починало потроху налагоджуватися. Відновилися заняття в школі. Хай дистанційно, але як було радісно побачити своїх друзів. Навчання я поєднував із роботою з плетіння маскувальних сіток.  З першого дня війни мій батько служив у ТРО, а з серпня – у лавах ЗСУ. Це неабияк сколихнуло нашу родину: я зрозумів, що повинен стати опорою матері й сестрички. А ще повинен допомагати нашим бійцям. І від тоді я став волонтером.

Я почав їздити в шпиталі, крім цього почав власноруч виготовляти окопні свічки, різні розпилювачі, відкривати збори аби допомогти військовим.

Попри все, війна зробила мене сильнішим, дала зрозуміти багато життєвих уроків, навчила відповідати за свої вчинки. Моя мрія схожа на мрію усіх українців: хай найскоріше закінчиться війна і прийдуть додому наші захисники. Я так мрію обняти батька і знати, що він буде вдома.