Каніна Кіра, 9 клас, Комунальний заклад "Харківська гімназія № 52 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Широка Анна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

На початку лютого у соцмережах з'явилися новини,  що буде війна, і почнеться вона 16 лютого. Ми з моєю однокласницею по-дитячому думали, що буде, якщо це дійсно правда?  Зустрілися ми у школі 16 лютого і посміялися, бо це,  як і думали, - дезінформація. Ми проводили свої мирні і радісні дні. 23 лютого, зустрівшись у школі востаннє, ми ще не знали, що  не побачимося наступного дня. Коли почалася війна, я зрозуміла це не одразу. Мене розбудив тато, я не хотіла вставати, бо думала, що мені потрібно знову йти до школи, але коли я розплющила очі, то побачила тата у розпачі.

Це мене вже насторожило, бо я ще ніколи не бачила тата таким. Я почула не дуже чутні звуки, як потім з'ясувалося, це були вибухи.

Тоді вже мама сказала мені, що почалася війна. Звичайно, тоді для мене, 12-річної дитини, це викликало нерозуміння. Мама сказала, щоб я одягалася  тепліше, бо була холодна зима. Я написала подрузі, і ми спілкувалися про те, що відбувається. Усією родиною ми спустилися до бомбосховища.  Матуся сказала, в якому рюкзаку будуть лежати документи на випадок, якщо з батьками щось станеться. Тоді з моїх очей полилися сльози, бо це мій найголовніший страх, який є і на цей день.

Втратити близьку людину, я навіть не хочу уявляти, як це болісно і тяжко.  У цей момент, я зрозуміла, що зараз насправді відбувається.  

Прийшовши до бомбосховища, я відчула себе як у фільмі про Другу світову війну, бо це бомбосховище було ще тих років. Там зустріла багато своїх знайомих, але я зовсім не раділа цьому, як раніше. Нам пощастило, що ми сиділи на лавочці, бо багато людей були змушені стояти, тому що місць не вистачало. У бомбосховищі було  дуже холодно, хоча я була одягнена в теплий одяг.

Атмосфера була дуже гнітюча. Вночі спати було неможливо, бо ноги німіли та усю ніч мені снилися страхіття.

На ранок, ідучи додому, я благала батьків більше не йти в бомбосховище, бо це було жахливо. Через декілька ночівель у коридорі квартири та життя в страху мама вирішила виїхати до села, де жила моя бабуся, але ця ідея не сподобалася татові, бо якщо туди зайдуть війська, то звідти не вибратися. Саме тоді мамі зателефонувала моя хрещена, яка запропонувала поїхати до їхніх родичів у Німеччину. Тоді і почався мій шлях. Спочатку ми поїхали до Полтави, де вже нас чекали друзі.  Переночувавши, на ранок вирушили у путь.  

По дорозі ми бачили літак, який був збитий і падав у поле.  Було дуже страшно, бо він міг впасти прямо на наш автомобіль. Але все обійшлося.

Потім ми провели ніч на кордоні. На ранок настав найболісний момент - прощання з татом. Ми йшли до машини чоловіка, який доброзичливо запропонував підвезти нас до самого кордону України з Польщею. Я плакала, мене лякало те, що я не знала, чи надовго ми прощаємося. Навіть зараз, пишучи  есе, цей момент й зараз викликає у мене сльози. Коли вже ми пройшли усі кордони, нас з Польщі до Мюнхену підвіз небайдужий поляк.

У Мюнхені ми вже зустрілися з родичами моєї хрещеної. І звідти поїхали до міста Карлсруе, де жили деякий час.  

У Німеччині я пішла до школи, зустріла багато друзів, хтось з них виявився зовсім і не другом, а хтось залишився, навіть пройшовши труднощі. Зараз мені  15 років і я вже не та 12- річна дівчинка, з того часу змінилося все, змінилася я. Але залишилося найважливіше -  мене не зламати, бо я українка. Сподіваюся, що скоро ми переможемо і все буде добре.