Веретільник Ніколіна, 10 клас, Комунальний заклад «Опорний заклад загальної  середньої освіти «Сузір’я» Оріхівської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яремчук Ніна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року назавжди змінило моє життя. Це був звичайний ранок, поки мене не розбудив телефонний дзвінок. Дідусь, зі схвильованим голосом, сказав, що почалася війна. Спершу я не повірила – здавалося, що це якийсь страшний жарт або непорозуміння. Адже війна в сучасному світі, у XXI столітті, виглядала неможливою.

Я відкрила новини, і раптовий холод охопив моє серце….

... Вибухи, танки, авіаудари – це були не фільми чи історичні хроніки, це стало нашою новою реальністю. Люди навколо панікували: магазини спорожніли, всі скуповували продукти, воду, медикаменти. Мій рідний Оріхів змінювався н на очах – вулиці ставали порожніми, а тиша між сиренами була незвичною й моторошною.

Я залишалася в своєму рідному Оріхові більше місяця. Весь цей час ми жили у постійному страху та невпевненості.  

Більшість цього часу ми ховалися в підвалі, намагаючись сховатися від постійних обстрілів. Кожен день приносив нові вибухи, що ставали все ближчими та гучнішими. Зрештою, моя мама вирішила, що чекати більше не можна. Ми зібрали найнеобхідніші речі й вирушили до Чернівців, де на нас чекали родичі. 4 квітня ми залишили Оріхів, а вже наступного дня були в Чернівцях. Це місто зустріло нас тишею й відчуттям безпеки, якого ми так довго не відчували. Тут я знову почала ходити до школи і зустріла нових друзів. Чернівці стали для мене другою домівкою. За півтора року в Чернівцях я навчилася цінувати прості речі: можливість спати спокійно, без звуків сирен та  вибухів; радість спілкування з друзями, без тривоги за майбутнє.

Це місто стало моїм прихистком у ці складні часи, але спогади про Оріхів завжди були зі мною.

Через рік і шість місяців ми вирішили переїхати ближче додому – у Запоріжжя. Це рішення було не простим, але відчуття того, що я знову опинилася ближче до рідного Оріхова, додавало надії. У Запоріжжі я зустріла своїх подруг, яких не бачила з самого початку війни. Ми проводимо багато часу разом, намагаючись підтримувати одне одного.

У Запоріжжі ми живемо вже рік. Я щиро вдячна нашим захисникам за кожен день, який ми проживаємо в безпеці. Мій дядько також воює з перших днів війни, і я пишаюся ним.

Моя історія — це лише одна з мільйонів історій українців, які зазнали жахів війни. За ці 1000 днів я змінилася, як змінилася й уся моя  країна. Але ми всі разом продовжуємо вірити і боротися. Війна принесла багато болю, але також зміцнила нашу єдність і віру в майбутнє.

Я вірю, що одного дня Україна переможе, і ми повернемося до своїх рідних домівок. Слава Україні!