Стародубцева Анастасія, 12 років, учениця 7-А класу СШ №304, м. Київ

Вчителька, яка надихнула на написання - Бойко Марія Іванівна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

Усі ми особливі, ─ щоранку повторювала мама.

─ Ми народжені для щастя, чому ж тоді мусимо страждати і втрачати найкращих?

─ Бо в країні йде війна, ─ тихо відповідала я.

Для нашої родини справжнє пекло розпочалось на початку сонячного березня, коли ми опинилися у пастці в маленькому селищі Дмитрівка, що поблизу Житомирської траси ─ дороги смерті .

Я ніколи не боялася слів «бомблять»,  «танки їдуть», не боялася навіть смерті, бо з кожним новим днем відчувала її наближення.

Зранку влучило в сусідній будинок, пообідні дізналася про жахливу смерть однокласника,

який загинув разом з батьками, тікаючи від проклятої війни, а ввечері знищено улюблений «Мегамаркет». Вже енний день ми жили в невеличкому підвалі без світла, води і тепла. Мій маленький братик почав заїкатися, він більше не малював яскраві червоні машинки, його дзвінкий сміх не розлітався нашим одноповерховим будинком. Вдома стояла мертва тиша. Інколи здавалось, життя зупинилось. Можливо, це дійсно так? Мама постійно обіймала нас своїми побілілими, тремтячими від страху і холоду  руками, але за весь час окупації з її очей не впало жодної сльози. Вона трималася та продовжувала жити лише заради вільного майбутнього для своїх дітей.

Нарешті нас звільнили, але чи залишились ми тими, ким буди до початку вторгнення? Чи змогли не втратити себе у вирі щоденних вибухів? Дехто став жорстоким, більше не вірив в Бога, був готовий відмовитись від ближнього. Турботливі волонтери почали щоденно навідуватись ─ вони привозили свіжі продукти та речі першої необхідності. Наша родина приймала усе з безмежною вдячністю, але вірите, були ті, хто грубо відмовлялися від допомоги. 

Разом з природою, що швидко оживала, відновлювалось наше посіріле життя. Я почала цінувати кожну мить, звертати увагу на дрібниці, стала частіше молитися і говорити наодинці з собою, але… пекучий біль назавжди оселився у серці. Болить Буча, ниє Ірпінь, кровоточить Східна Україна…

Мир – таке коротке слово, але яке важливе та актуальне сьогодні. Мир – це те, що потрібно всім нам зараз, – це дитинство, кохання, чисте небо над головою. Це коли ти не прокидаєшся під звуки вибухів, не біжиш вночі до бомбосховищ, не ночуєш на станції метро, бо в дім влучила ворожа ракета; мир – це щасливе дитинство, посмішки, сміх, упевненість, що завтра неодмінно настане; мир – це обіймати тата чи маму; мир – це зустрітися з друзями, які за сотні тисяч кілометрів розкидані по всьому світу. То яка ціна миру?

У кожного з нас є одна величезна мрія, і на сьогодні вона в нас спільна – це мир. Кожен із нас власними силами щодень наближує нашу перемогу. Україна для мене все. Зараз я хочу приносити користь суспільству, діяти тут і зараз, не відкладаючи мрії на далеке майбутнє. Для мене мир нерозривно пов’язаний зі спокоєм душі, якого ми всі так прагнемо. Уже немає сил терпіти нестерпні знущанння над ненькою-Україною. Я хочу миру в українському суспільстві, щоб керівники держави працювали злагоджено, а люди нарешті довірилися владі.

З моєю родиною ми міцно стоїмо на варті мовного та мистецького фронту. Я не малюю реалістичні картини, не граю щемливі мелодії, однак вмію надихати своїм впевненим голосом та переконливими текстами в соціальних мережах. Якщо хоч хтось після зустрічі зі мною удосконалить українську, щиро зрадію. Якщо хтось, прочитавши допис про Батьківщину, відкриє нові горизонти культури ─ почуватимусь окриленою.

Зараз ми всі вкотре  переконалися, що мати волю та мирне небо над головою – найбільша цінність. Я вірю, що наша країна розквітне і кожен зрозуміє: Україна – це Батьківщина вільних та сильних людей. Щиро вірю в наших воїнів і нашу перемогу. Ми обов’язково переможемо у цій війні, бо усі ми особливі. Так говорила моя мама, так голосно кажу і я.