Овечко Анастасія, 17 років, студентка Дніпровського індустріального фахового коледжу

Вчитель, що надихнув на написання есе: Овечко Ганна В’ячеславівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Знаєте кажуть, що у горя є 5 стадій. Наша рідна Україна кожен день обливається кров’ю наших захисників, мирних мешканців, усього живого на нашій території. І це наше спільне горе. Моє горе. Почнемо все спочатку, повернемося в ту мить, коли життя не тільки моє, а й усіх українців змінилося.

Моя перша стадія - заперечення. Був ранок… П’ята година... Я прокидаюся від дзвінка і лише чую ці жахливі слова: «Настю, почалося…». І тоді я наче відчула, що моє серце ніби зупинилося. Ні, воно все ж таки зупинилося, рівно о п’ятій, 24 лютого. 

Після почутого я мовчала, не могла ні подзвонити, ні написати комусь. Але згодом, я наважилася передзвонити і сказала лише пару слів : «невже це правда» і відключилася. В цей момент моя мама бігала по квартирі: то речі збирала, то рідним телефонувала, то мені щось казала, а я сиділа на полу, як вкопана і мовчала. Через хвилин 10 знаходжу в собі сили, щоб «залізти» до інтернету. Як мені хотілось, щоб це була неправда, так хотілося… Я навіть зараз пам’ятаю, як в мене тремтіли руки, коли я писала в гуглі «новини Україна» і перше, що я бачу, це потворне лице, яке каже, що він починає  спецоперацію на території України з метою демілітаризацї і денацифікації. А далі наступає момент, коли ти розумієш, що це все насправді. Ми почули перший вибух. Я настільки злякалася, що ми з мамою та молодшою сестрою просто обійнялися в коридорі і стояли. Сестра та мама плакали. А ось я лише відчула, як кров застигла в жилах. 

Близько сьомої ранку ми побачили пряме звернення нашого президента з важливим повідомленням, про те, що почалося повномасштабне вторгнення в Україну з боку росії. Моя мама стояла дивилася на меня і сестру та тихо говорила: «я вас люблю і хочу, щоб ви завжди знали про це». Я навіть не зрозуміла, як, але в мене в той момент обличчя вже було мокре від сліз. Єдине, що ми чітко зрозуміли, що цей день розділив наше життя на до і після.  Особливо страшно було почути першу сирену. Перший місяць ми на кожну сирену дуже нервово реагували і бігли до бомбосховища. До речі, в нас є рекорд добігти до сховища за 3 хвилини і це взимку. А знаєте який стимул був? Вибухи менше двух кілометрів від нас. На наступний день ми всією сім’єю переїхали в будинок за місто. Нам було там спокійніше якийсь проміжок часу.

Але більше всього спокою мені давало, що поряд вся моя сім’я. Той, період з 20 березня по 18 травня я пам’ятаю дуже погано, але є дати які запам'яталися дуже добре. 

Саме в цей період у мене настає друга стадія - злість. Коли я побачила перші новини з деокупованої Київської області. А саме Буча, Ірпінь, Гостомель. Мене тоді просто трясло від шоку та злості. Я не розумію, як можна було взагалі таке зробити… А коли я побачила світлини з вулиці де лежать мертві люди, мені здалося, що частинка мого серця десь залишалась разом з ними. А потім інші світлини, та інші, їх ставало  все більше і більше. Та злість на цих «пацюків» російських в мене теж росла, що в мене навіть був такий ритуал, я кричала у подушку, щоб хоч якось вихлюпнути ці емоції після усіх цих жахіть. Але це не дуже допомагало, якщо чесно. А потім стався Маріуполь… Азовсталь… Це так боляче. І злість мене переповнювала настільки сильно, що я не розмовляла потім близько 5 днів. Мені здавалося, що то був сон, зараз я прокинуся і цього не буде. Після такого періоду «адаптації». 

В мене наступає стадія - торг. Тоді я не жила, тим що мала, а жила минулим. Я домовлялася с собою, що ось завтра все - починаю жити сьогоденням, а те, що було в минулому, там і повинно залишатися. Але я кожну хвилину, день, ніч згадувала свої часи проведенні з друзями, навіть вірші про ті часи писала, коли все було гаразд, коли всі друзі були поруч, а не за тисячі кілометрів від мене. Так, війна розкидала моїх друзів по всьому світу, з деякими я навіть більше не побачусь…

Пізніше в мене настає стадія - депресія. Я зрозуміла, що жити минулим ти довго не зможеш і з’являється просто порожнеча. Ось коли все… Пусто в середині… Там лише є біль, страждання, відчуття безнадії, самотності. Коли ти знову зранку береш телефон, читаєш новини, знову плачеш, знову телефонуєш рідним та питаєш: «Все добре? Всі живі? Будинок цілий?» Із дня в день одне й теж, новини, сльози, дзвінки. Це якесь замкнуте тривожне коло з якого ти не бачиш виходу. Ти живеш не по своїм правилам, а по правилам, що диктує тобі ця війна. Це психічно витримати все просто нереально.

Моя сестра боїться кожного шурхіту, вона кожен день питає, чи все буде добре? А ти не знаєш, що відповідати, тому, що ти не знаєш, що буде далі, але звісно кажеш, що все буде добре. Був навіть один день в нашому будинку за містом, коли ми не знали, чи виживемо за цю ніч. І коли ти чітко чуєш, як летить, не одна ракета, о 3 годині ночі, над твоїм будинком і ці вибухи за 500 метрів від тебе. В такі моменти настає панічна атака, коли німіє все тіло і ти нічого з цим зробити не можеш. І ти просиш лише одного в Бога, щоб твоя сім’я залишилася живою. Але не завжди злу переважувати добро. Зло ніколи не перемагало добро! 

Тільки вчора, після всіх цих роздумів я зрозуміла, що настала стадія - прийняття. Коли я починаю приймати усе, що відбувається. Я бачу гарні новини, хоча й розслаблятися ще зарано, але це дає стимул вірити в краще.

Та мій Мир сьогодні - це близькі люди, живі і здорові. Це кожен ранок, що починається з цвіріканья пташок, а не з вибухів. Це сімейний сніданок. Це сміх моїх рідних і друзів. Мій Мир - це вільні українці, що ніколи не зламаються! Бо ми вільна нація, в нашій крові тече свобода. «Можна брати міста та вигравати битви, але не можна підкорити цілий народ» сказав Бернард Шоу. Але я завжди буду пам’ятати завдяки кому можу спати в своєму ліжку, радіти життю... Я ніколи не забуду героїв, що віддали своє життя заради миру на нашій  землі. Так я згодна, що наше життя вже ніколи не буде як раніше, та це не значить, що в майбутньому воно не буде краще. І почуємо ми це омріяне - «Україна перемогла!»

Слава Україні!