Шенкаренко Світлана, 16 років, студентка Відокремленого структурного підрозділу “Криворізький фаховий коледж Українського державного університету науки і технологій” ОМТ 21 1/9

Вчитель, що надихнув на написання есе: Лисюк Наталя Анатолівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна... Стільки гіркоти несе у собі це слово, ніби полин. Біль та сльози, втрата рідних та близьких тобі людей, врешті-решт понівечене життя. Наслідки будь-якої війни є жахливими. Завжди знайдеться якесь зло, яке захоче оволодіти чужим добром, нажите роками, століттями. Споконвіків людство невпинно воювало, були мільйони жертв, були розрухи, було повне свавілля.

Час йшов, щоразу показуючи нові неприємності. Швидко плинув час, надворі уже 21 століття. Здавалося, які війни ? Які можуть бути сварки між цивілізованими народами ? У кожного ніби усе є. Але як завжди з'являється зло, яке намагається затьмарити все собою.

Ранок 24 лютого. Я як завжди прокинулася близько восьмої години ранку, встала, зробила собі кави і вхопила до рук телефон. Мене охопив шок... Дивлюсь, а всі новини, абсолютно усі волають про лиш одне - в Україні війна. Я застигла на декілька хвилин, я не вірила таким новинам, але все це виявилося гіркою правдою. Я кинулася до телефону і відразу зателефонувала своїй матусі, яка уже давно перебуває на території Польщі. Сльози лилися з моїх очей, не могла стримати весь той біль, коли дивилася на те, як русня топтала та нищила нашу землю, вбивала наших людей, наших маленьких діточок. Я ніби опинилася у фільмі жахів, мене переповнювали біль та розпач. Врешті-решт зібралася з думками, що все гаразд, знаючи, що насправді це не так. Залишок дня я ходила ніби емоційно знищена, зовсім нічого не відчувала. З часом звикла до реалій сьогодення. 24 лютого змінило моє життя кардинально. Я зрозуміла усі цінності життя : мир, щастя... Усі в моїй родині почали цінувати вільний час проведений у сімейному колі, ми стали частіше піклуватися один про одного.

Саме той роковий день поставив хрест на старому житті, я і моя родина переосмислили абсолютно усе.

Ставши одним цілим з усією українською родиною, ми активно долучалися до благодійних фондів, які збирали кошти для військових, переселенців, постраждалих від війни. Активно закуповувалися у маркетах і відвозили усе необхідне хлопцям із тероборони. Словом, допомагали як могли. Щоразу мене приголомшували дії російських дикарів, які творили звірства на території нашої держави. Найбільше мене вразили трагедії в Бучі, Ірпені та Маріуполі. Згадуючи ці події, я плачу. Не хочу нічого навіть згадувати, бо гіркі сльози вмиють моє лице. Це трагедія кожного українця. Зло має бути покараним за вчинені ним дії. Мир для мене сьогодні - бути поруч зі своєю родиною, відчувати щастя, радість, посміхатися, а саме головне - ніякої війни. Кожен з нас впевнився вже, що бомби та ракети не принесуть нам щастя, вони лиш руйнують наше життя. Війна має бути зупинена, бо як казав Джон Кеннеді, що або людство покінчить з війною, або війна покінчить з людством. Повністю згодна з цим висловом, бо війна лише забирає, вона додає тільки горя та сліз, тобто нічого позитивного. Надіюсь, що уже зовсім скоро війна завершиться, завершиться перемогою України і ми відчуємо той самий очікуваний момент вже на протязі семи місяців. Звичайно, біль усіх переживших цей злий час нічим не загоїш, але ми будемо жити уже в новому, сповненому мирі, житті.

Тож, намагайтеся не витрачати дарма свій час, якщо є така можливість, то проведіть його у колі рідних та близьких. Живіть сповна кожною тихою хвилиною, мир ось-ось настане. Бажаю абсолютно кожному миру, щастя та добра, бо це як ніколи важливо у наш час !