Нас війна застала вдома. Перша ніч була страшна, боялись, що до нас прийдуть. Я постійно плакала. Не було ні світла, ні води, ні газу. Це було жахливо. Племінниця нам передавала крупи із Запоріжжя. Ми з чоловіком - інваліди, обидва пережили інсульти. Спочатку думали: залишимось та помремо вдома, але потім я побачила сльози на очах чоловіка, не було сил вже терпіти обстріли. Мого чоловіка ледь не вбило, коли у двір прилетів снаряд і скрізь розлетілись осколки.

До Запоріжжя їхали колоною машин. По дорозі бачили згорілі танки, машини. Також на околицях були міни. У мене та чоловіка постійні нервові зриви, дочка також не може заспокоїтись, її онуки роз’їхались.

Жалко дітей, яким буде їхнє майбутнє? Виїхали до Запоріжжя, але душа не на місці. Дуже хочеться додому.