Цібеленко Ангеліна, 10 клас, Комунальний заклад "Полтавська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 38 Полтавської міської ради Полтавської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Іванченко Людмила Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Цей день закарбувався в пам’яті, як найсмутніша й найнебажаніша подія в житті кожного українця. Його я зустріла вдома, у рідному місті Полтава. Через два тижні, перебуваючи в стані постійної тривоги, ми з сім’єю прийняли рішення виїхати евакуаційним потягом на Західну Україну.

Прибувши до Львівського залізничного вокзалу, я побачила безліч людей, які намагалися втиснутися в будь-який транспорт з єдиною метою: втекти від російської агресії.

Ми прожили три місяці у селі Білки Закарпатської області. Там неймовірно красива природа: густі ліси, високі гори та різноманітні дикі тварини. Повернувшись додому на початку літа 2022 року, я помітила, що люди почали менше турбуватися про власне життя. Тодішня ситуація в країні була більш врівноваженою. Тому ми мали змогу спокійно виїхати за кордон. І в жовтні 2022 року наша довга подорож з мамою й братом розпочалася. Спочатку ми дісталися до залізничного вокзалу у місті Львів. Звідтіля автобусом поїхали в міжнародний аеропорт Кракова (Польща). А потім за допомогою літака та машини ми прибули до нашої кінцевої зупинки – місто Кір’ят Моцкін (Ізраїль). У “Хей-Парк Кір’ят Моцкін” я вперше зустріла величезну кількість незвичних для мене тварин. Серед них жирафи, слони, зебри, верблюди, крокодили, тигр і різні види папуг. Також побачила надзвичайно прекрасне й безмежне Середземне море.

Не дивлячись на всю цю розкіш, я неабияк хотіла повернутися на рідну землю. У березні 2023 року ми почали зворотню поїздку.

Перетинаючи кордон Польщі з Україною, мене переповнювали радісні емоції, оскільки я побачила той довгоочікуваний напис – “УКРАЇНА ВІТАЄ ВАС ”. Проте ми затрималися в моєї бабусі в селі Білки, і лише в середині липня 2023 року повернулися в Полтаву. Узимку трапилася одна з непередбачуваних ситуацій: мій дядько пішов захищати Батьківщину. Як і всі військові, він пройшов підготовку й вже влітку 2024 року почав їздити на найзапекліші точки, обороняючи Україну. У кінці серпня ми втратили з ним зв'язок. У вересні 2024 року отримали звістку про те, що він безвісти зник на бойовому завданні в Донецькій області. Згодом моїй мамі зателефонували і повідомили, що її рідного брата взяли в полон російські військові. Це дуже вплинуло на внутрішній стан нашої родини.

Так співпало, що сьогодні (05.10.2024) я, перемігши у боксерському двобої, здобула першість у номінації “Жага до перемоги”. Своє спортивне досягнення хочу присвятити саме дядькові Жені, який захоплюється боксом.

Я думаю, що всі українці зараз проходять нелегкий шлях: хтось боронить нашу землю від нелюдей, хтось чекає рідну людину з полону, інші – займаються захистом неба або збирають кошти на допомогу військовим. Тобто кожен із нас намагається якимось чином наблизити перемогу України. Я вірю: скоро настане наш перший дорогоцінний мирний день, і саме від нього ми почнемо відлік повоєнного часу.