Глушакова Крістіна, 11 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей №70 Харківської міської ради» 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Купершмідт Інна Василівна

 «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Ці слова звучать у нашому суспільстві вже понад 1000 днів. Те, що колись здавалося далеким жахом минулих століть, стало реальністю для кожного з нас. За цей період змінилося все: країна, моє життя, світ навколо і я сама. Ці дні переповнені болем, втратами, надією і неймовірною стійкістю. Мій шлях за ці 1000 днів став дорогою до нових розумінь і глибоких переосмислень, які торкнулися мене не тільки як особистість, але й як частину великого українського народу.

Я чітко пам’ятаю той день, коли війна перестала бути просто новиною з екрану і стала реальністю. 24 лютого 2022 року.

Ранок, який змінив хід життя мільйонів українців. Я прокинулася від вибухів. Тоді, здається, час зупинився. Спершу прийшло нерозуміння того, що відбувається, потім — страх і шок. Звук сирен, новини про вибухи в Харкові та інших містах, повідомлення від рідних та друзів: "Ти як? Де ти зараз?" В перші дні війни я відчувала страх і розгубленість. Це був страх за своє життя, за життя близьких і за майбутнє країни. Здавалося, що ми опинилися на порозі невідомості, що буде завтра.

За ці дні плани на майбутнє втратили сенс. Страшно було думати про те, що завтра може не бути. Перші місяці війни були найважчими.

Кожна новина про нові удари, кожен ранок починався зі страху :перевірити повідомлення, дізнатися, чи всі мої рідні живі. Спати було важко — неспокійні ночі з перервами на тривоги та хронічне відчуття небезпеки. У ці перші  дні ми всі шукали відповідь на одне запитання: "Чому це сталося з нами?"

Мій шлях — це також шлях особистісного зростання. Війна змусила мене переосмислити багато речей.

Я зрозуміла , наскільки важливими є прості радощі: зустрічі з рідними, мирне небо, сміх дітей. Те, що раніше здавалося звичайним, тепер сприймається як справжній дар. Я навчилася більше цінувати кожен момент і кожну людину, яка є поруч.

Найважчим  моментом за цей час було залишати рідне місто,будинок, залишивши тут найближчу людину - тата. Він залишився в нашому місті, захищаючи  його від ворогів.

У той час як ми з мамою виїхали за кордон, у невідомість. Ми не знали, чи зможемо повернутися в незламний Харків, в наш будинок, в якому залишилися мої найкращі спогади та дитинство і найбільше я боялася, що я не зможу більше побачитися з татом. Знаходячись за кордоном, я все одно не почувала себе в безпеці, думками я була поруч з татом. Я не могла спокійно там знаходиться, постійно хвилювалася та задавалася питанням: «Чи все добре з татом ?» Довго ми не змогли знаходитися далеко від України.

Ми зрозуміли, що повинні в такий важкий час допомогати нашій країні та бути поруч з татом, підтримувати його. Тому ми повернулися додому. 

Кожен з нас на своєму шляху зіткнувся з безліччю викликів. Але, попри все, я бачу, як український народ зміцнів і став ще більш єдиним. Ми навчилися бути разом у найскладніші моменти, допомагати один одному і підтримувати навіть тоді, коли здається, що сил більше немає. Це єдність і взаємопідтримка — те, що дає мені надію на краще майбутнє.

Ця війна виявила найкраще в людях: сміливість, готовність до самопожертви, здатність бути поруч у найскладніші моменти.

Сьогодні, після 1000 днів війни, я дивлюся в майбутнє з вірою. Так, війна забрала багато — життя, домівки, спокій. Але вона також дала нам усвідомлення нашої сили, стійкості та глибокої любові до своєї країни. Мій шлях ще не закінчився, як і шлях усієї України. Проте я знаю, що ми йдемо до перемоги, бо наш дух незламний, а наша віра — сильніша за будь-які труднощі. Війна триває, і попереду ще багато випробувань. Проте за ці 1000 днів я навчилася  головному — бути стійкою, вірити в перемогу і ніколи не здаватися. Це мій шлях, і я готова пройти його до кінця.