Міснік Анна, 9 клас, Нетішинський академічний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Афанасьєва Світлана Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Усе почалося несподівано, ніхто цього не очікував… Звичайний зимовий ранок перетворився для всіх на страшну дату, яка перевернула все їхнє життя з ніг на голову… Кожен з нас зазнав невимовного болю за свою країну, адже було зрозуміло, що саме трапилось – війна. Моя історія, можливо, не така важлива порівняно з іншими, я не відчула всього того страху та горя.

Мені пощастило проживати тут, де «тихо та спокійно», і часом це викликає нестерпну провину перед усіма тими людьми, які щодня потерпають від жорстоких дій ворога…

Мій зимовий ранок мав розпочатися найзвичайнісіньким походом в художню школу, аж зненацька я почула дивний свист за вікном. Було лячно, але я переконувала себе, що це лише протяг і нічого більше. Ми з сестрою були самі вдома, збиралися до школи, мама пішла на роботу раніше.

І ось раптом вона телефонує мені і перші її слова: «З вами все гаразд? Наді мною щойно ракета пролетіла…». Ми всі перестрашилися і не знали, що робити.

Коли мама повернулася стало спокійніше, та все ж мені не давало спокою питання : «а що ж далі?». Ввімкнувши телевізор, ми почули, що почалась повномасштабна війна, що по всім аеропортах було здійснено удари, лунали сигнали «повітряної тривоги» і було чути вибухи в різних містах. Мені відняло мову, усе тіло трусило і мене страх як нудило, я не могла в усе це повірити. Здавалось, що це знову просто нічний кошмар і на ранок я прокинуся з химерним відчуттям: «що це взагалі було?».

Але ні, цього не сталося. Я не прокинулась. Це все жахлива реальність і мені треба було в це повірити.

Я перестала розрізняти дні, майже не спала, весь час губила свій погляд в телевізорі з надією почути, що все скінчилось. Постійно запитувала в родичів та друзів чи все у них добре, боялася, що може статися щось жахливе. Це були дуже напружені дні, виснажливі походи в укриття і одноманітний процес переглядання новин.

Згодом почала заходити мова про нашу поїздку до Польщі, до тата. Він вирушив туди за декілька днів до початку війни, тож міг забрати нас до себе.

Я не хотіла залишати домівку, бабусю та дідуся, друзів, але вибору не було і ми поїхали. Дні минали там довго, мені було гидко від всього, що відбувалось, я хотіла назад. Поляки нам допомагали, були люб’язні, але я просто не могла там бути, мені було нестерпно жити далеко від дому, так ще й не зі своєї волі. І я не одна була такої думки, тож через довгих 9 місяців ми повернулись.

І враз я відчула себе щасливою, вперше за довгий час щиро зраділа. Я була вдома.

З початку повномасштабної війни я усвідомила багато речей, зрозуміла що для мене значить Україна, почала її цінувати. Допомога та турбота набули нового значення, піклування про близьких та підтримка солдатів стали моєю головною метою.

«Я все ще дитина, але теж можу внести і свою долю в майбутнє країни», - ці слова стали моїм новим гаслом і наразі допомога воїнам це те, що я можу і хочу робити.

Віра в нашу перемогу дає мені сили, вдячність військовим стала невід’ємною частиною мене. Я щиро сподіваюсь, що мій шлях і тисячі історій інших людей прийдуть до єдиного закінчення – миру та нашої неодмінної перемоги! Ми всі боремось на різних фронтах та різною зброєю, але ми це робимо сміливо, бо добро точно на нашому боці. Слава Україні!