Валіза-«ветеран двох війн» та постійний біг від небезпеки – те, з чим стикнулася родина двічі переселенців

Я з родиною залишалась вдома в Донецькій області, коли почалося повномасштабне вторгнення росії. У першу чергу молилися з сім’єю за нашу Україну і за наш край. По-друге, слідкували за розвитком подій, і коли становилося ще гірше, прийняли рішення, що я і діти повинні виїхати у більш небезпечне місце. Чоловік залишився на захисті нашого міста.

Мені були байдужі умови тимчасового проживання, головне – тихе місто, де немає війни, й діти в безпеці. Труднощі були у фінансовій сфері, у придбанні ліків. Дякувати людям, які нас взяли до себе жити, - вони нас годували й давали нам все необхідне. Але сама страшна подія для мене – це порушена психіка дітей.

Коли діти чують звук мотоцикла, то думають, що це ракета. Боюся, щоб не було наслідків в емоційному стані. Страх пережитого моїми дітьми зараз, на жаль, дає про себе знати.

Коли ми ще не покинули свою квартиру, то були труднощі з водопостачанням. Вода у нас і так йшла у певний час, а коли прийшла війна, її взагалі стали постачати дуже рідко. Купляли у магазині по 2 грн за літр. Їжа була, бо завжди є запаси, та й банки з закривачкою. З ліками були проблеми.

Зараз я і дві доньки живемо разом, а старший син і чоловік залишаються у місті, вони у військовому резерві. Найприємніший момент у нас був за цей час -  це моя зустріч з чоловіком, а донечок з батьком. Він приїздив до нас у гості на два тижні, приїхав неочікувано.

Роботи у мене поки немає. Ми живемо у невеликому містечку, де важко з робочими місцями, але я стала на облік у центр зайнятості. Раніше робила в охоронному агентстві охоронником, але роботу шукаю в різних сферах. Головне, щоб це був вільний заробіток і графік роботи був постійним, щоб я могла приділяти увагу дітям.

Не секрет, що війна вже йде вісім років. У 2014 році ми її вже переживали, і та валіза, яка завжди стояла напоготові, завжди нагадувала війну. На жаль, всі вісім років вона була пов'язана зі спогадами не дуже приємними, але ми це витримали. І коли 24 лютого чоловік сказав, що треба збирати речі, і ми дістали цю валізу, перед очима пролетіли всі події тієї війни. Береш її до рук, і думаєш собі, що треба в цю валізу скласти саме необхідне. 

Але туди не покладеш все своє життя, всі ті речі, котрі ти здобував своїми силами, своїми руками. Бо безпека життя твоїх дітей – найдорожче за все те, що ми залишили у своєму домі. І ця валіза вже вважається ветераном вдвох війн.