Ольга переїхала до Маріуполя разом із дочкою. Вона перенесла всі тягарі переселенкий і зараз намагається знайти себе як професіонал. У Донецьку її повернення не дочекалися старенькі батьки. Але і в Маріуполі Ольга не відчуває себе в безпеці.

Відмінно пам’ятаю, коли і як все почалося – 26 травня 2014 року. Я в приватному будинку батьків, на їхньому городі висаджувала помідори. Піднявши голову вгору, побачила два вертольоти, які рухалися в бік аеропорту. Мені здалося, що відбувався повітряний бій, але як виявилося, це один вертоліт прикривав іншого. Мені про це тато сказав, щоб не лякалася: вони не стріляють один в одного, один прикриває хвіст іншого.

Фактично на моїх очах розгорталися події. Постійні обстріли в місті з усіх видів озброєння і, звичайно, підвали, відсидка в них. Коли в селища приїжджали представники ОБСЄ, вони запитували, із якого боку летіло. А ти сидиш в цей час у підвалі і не можеш нічого сказати.

Дуже довго просто я не вірила, що все відбувається по-справжньому. Для мене це був театр абсурду, свідомість не хотіла сприймати дійсність. Мені здавалося, що це повинно ось-ось закінчитися, усі зрозуміють абсурдність того, що відбувається.

Але ось у нас в селищі зникло світло та почали псуватися продукти. І всі говорили тільки про те, як їх рятувати, тобто були вже зосереджені на утилітарних речах, що допомагають вижити. Ділилися один з одним, куди і як краще ховати документи, як їх виносити, у скількох пакетах.

До війни я працювала на Дитячій залізниці імені Віктора Васильовича Приклонського. Це було моє життя, я обожнювала його. І втратила... У мої функції входила охорона праці. Коли почалися військові дії, ми почали навчати працівників і дітей як правильно падати на землю під час обстрілів, що потрібно робити, як закривати голову, як під час вибухів діяти, щоб не отримати контузію і так далі.

Мені здавалося, що я все знаю, і коли це станеться, усе правильно зроблю. Але коли це сталося, виявилося, що знання кудись поділися. Я потрапила під досить масивний обстріл. Теоретичний досвід порятунку – шукати лунку, стрибати, накриватися – перейшов у практичний дуже швидко і яскраво.

Коли активізувалися бойові дії і вже перебувати там було неможливо, з’явилися думки, що треба виїжджати. Але тоді довелося б залишити старих батьків. Для мене цей момент став переломною віхою. Вони відмовилися їхати категорично.

Мені було важко, і цей переїзд мене дуже надломив. Я припинила існувати як професіонал, мені довелося заново шукати себе. У мене ж дуже незвичайна спеціальність – інструктор виробничого навчання. Таких фахівців в Україні було небагато, дитячих залізниць лише вісім було. Я розуміла, що знайти таку ж роботу мені буде дуже важко. Втратила я себе як професіонала, як хорошу дочку.

Втратила будинок... Досі пам’ятаю, як було страшно бачити свій будинок із діркою в даху, з вибитими шибками, а найголовніше – з лежачою після інсульту мамою. Я тоді під час обстрілу думала, що не встигну затягнути її в підвал. Коли цей обстріл минув, і я вийшла на вулицю, подивилася на свій будинок із боку вулиці, то була в шоку. Зовні було страшніше, ніж усередині. І таких подій було досить багато.

Зрештою, я з дочкою приїхала до Маріуполя. Тут теж було неспокійно, і ми збиралися їхати далі, може, у Київську область, але все-таки залишилися тут.

Складнощів було багато, і вони не закінчуються. Важко було знімати житло, тому що ціни зросли в рази. Дуже важко було шукати школу дитині. Дочка вивчала німецьку мову в Донецьку в спецшколі, і нам хотілося, щоб вона продовжила по цій німецькій програмі навчатися.

Приїхавши до Маріуполя, ми не знали, що в ліцеї міському є така програма. Звернулися у дві школи за місцем орендованого житла. В одній отримали відмову з посиланням: «Вас тут багато наїхало». У другій школі ми з’ясували, що є німецька мова, але вчитель звільнився – і дитина потрапила в школу без німецької мови.

Це дуже сильно вплинуло на життя дочки в подальшому, тому що плани були одні, а вийшло інше. Це був перший удар долі після втрати житла, втрати майбутнього, яким ми бачили для своєї дочки.

Мої старі не витримали самотності, я втратила батьків

Чи планую повертатися додому в Донецьк? Важке питання, у мене немає на нього відповіді. На жаль, мої старі не витримали самотності, я втратила батьків.

Раніше в мене матеріальне й побутове було в основі, а зараз розумію, що все проходить, що найголовніше – сімейні цінності. Але Маріуполь – не те місто, де можна постійно відчувати себе в безпеці. Тому що як тільки активізовуються бойові дії, стає чутно навіть тут.