«Більше не зможе танцювати Міланка… Ніжку втратила»

Ми з Маріуполя. У мене двоє діток, Олександра й Олечка, яка загинула під час обстрілу… 

«Бабуся сказала: «Хіба це гарний фільм, коли танки?»

До війни все нормально в нас було. Дружня сім'я. Я дуже любила своїх дітей. Виховувала, щоб вони були добрими, чуйними. І вони в мене такі, сповнені любові. Оля взагалі всіх захищала від малого до великого. Ще маленька була, але завжди була захисником.

Війна – це дуже страшно. Я знала тільки з історії про неї. Батько воював, багато нагород мав, дійшов до Кенігсберга. Так що ми знали про війну лише з книжок і розповідей батька

Якось ми пішли в кіно, коли ще в школі вчилися. Повернулися радісні. А моя бабуся Христя питає: «Що ви дивилися? Про що був фільм?» «Ой, бабусю, там війна, танки». І вона сказала: «Це що, радість? Це гарний фільм, коли танки?».

І я згадала, що навіть хтось вискочив тоді із залу. Танк їхав, це дуло направлене було… І люди вискочили, тому що багато хто воював. Бабуся сказала: «Війна – це страшно. Поганий ви фільм дивилися».   

Я завжди співчував людям, якщо десь війна відбувалася. І завжди дітям говорила: «Слава Богу, що в нас немає війни». Це дуже важливо – жити у світі, у любові.

Я пам'ятаю, маленька була, біля бабусі лежала, коли бомбили Хіросіму та Нагасакі. Не знаю, скільки мені було. Напевно, така, як моя онучка Мілана, була. Вона в три рочки це відчула, війну побачила на власні очі. Цей «Град»…

Я пам'ятаю, тоді притулилася, бабуся мене обняла, адже там діти гинули. Ніколи не думала, що це може статися в нас. Дуже сумно. Стільки дітей постраждало. Я втратила доньку. 

«Телефоном замість дочки відповів чоловік: «Вона в морзі»

Сталося все 24 січня 2015 року. Я того дня поїхала в село. Мама після інсульту. Не дуже хотілося їхати. Ніби душа боліла, як відчувала. Але треба було. Автобус рано був. Я востаннє о 7:20 поговорила з дочкою, з Олечкою… 

Вона з моєю онукою Міланкою в момент обстрілу була в магазині. Це мить… Після вибуху все рухнуло – і двері, і вікна, все. Очевидець, який врятував Мілану, Юрій його звуть, почув голос дитини. Плач.  

Мілана повзла та плакала. Казала: «Рятуйте, допоможіть мамі. У мами ков (кров)». Їй три рочки було.

Коли обстріл почався, Юрій упав на сходи. Каже, якби зайшов усередину, то загинув. Він покликав на допомогу, тому що не міг сам підняти все. 

Я мов відчувала недобре. Коли їхала, хлопець каже: «Боже, як там бомблять Східний». У мене все...

Я не знаю, скільки разів телефонувала, мільйон разів. Не могла додзвонитися доньці – недоступна, і все. Заледве старшій дочці Саші додзвонилася, кажу: «Оля не відповідає». 

Вони мені нічого спочатку не сказали. Саша вже поїхала на місце, знайшла Олю мертвою, а Міланки не було. Вона кричала, кликала її і там, і в нашому дворі, це сталося поруч з будинком нашим. У підсумку знайшла Міланку в лікарні. МНСники через рацію з'ясували, що вона в міській лікарні і їй ампутували ніжку. 

А я не могла нічого робити. Я стояла, як зомбі. Материнське серце, напевно, відчуває щось. Перед цим мені снився сон дивний… 

І я знову телефоную-телефоную Олі – нічого. І потім раптом взяли слухавку. Чоловік. Я не зрозуміла. Я кажу: «А де Оля?». А він каже: «У морзі».

У мене була істерика. Вони в морг мене не пустили. Саша мене зустріла. Кажу: «Де Мілана?». Я взагалі не могла говорити навіть. Вона відповідає: «А Міланка вже не буде танцювати… У неї немає ніжки, її ампутували. Вона в реанімації, але, слава Богу, жива». 

Того ж дня в наш дитсадок снаряд упав. Добре, що дітей не було в суботу. Але були жертви. В аптеці дівчинка загинула, на зупинці – дівчина 20 років, у неї дочка залишилася маленька.   

«Психолог сказала, що Міланці треба показати, де мама похована»

Війна – це страшно. І дядьки це роблять дорослі, ніби в них дітей немає. Гинуть ні в чому не винні діти, люди похилого віку. 

Після операції Міланка дуже часто кликала маму. У лікарні з нею психологи працювали. Вона боялася всього: літак летить, двері стукнули, навіть світла боялася. Адже за п'ять метрів від неї «Град» вибухнув. Вона це бачила, тому й світла боялася. Зараз уже краще. 

Я не знала, як їй сказати про маму. Кажу: «Мама на небі. І коли нам дозволять лікарі вийти на вулицю, я покажу тобі найяскравішу зірочку. Це мама».

Якось нас афганці опікали в лікарні й повезли в сім'ю, де троє діток було. Ми слухали музику, діти виступали, все робили для Мілани. Це таке співчуття, любов, участь у житті!

І їй там подарували кульки. А Міланка відпустила їх і каже: «Мамо, це тобі». Вона говорила: «Іноді бувають хмари, я тебе не бачу».  

Потім психолог мені сказала: «Ви повинні сказати їй, де мама. Повинні показати те місце, де вона знаходиться». І ми це зробили.

Коли Міланка підросла, уже було їй п'ять з половиною, ми поїхали на могилку… Ще пам'ятника не було. А потім ще раз, коли пам'ятник поставили. Вона сказала: «Мамо, здрастуй. Я дуже сумую за тобою, але я знаю, що ти на небі й ти жива». А я їй кажу, що мама в архангельському війську, адже вона завжди всіх захищала. 

«Бабусю, дивись, як я ходжу»

Я вірю в Бога й завжди кажу: «О, Господи, нехай будуть благословенні ті люди, які дали нам надію, милосердя». Кажу в конкретному випадку про допомогу Фонду Ріната Ахметова та інших людей. Коли ми в лікарню потрапили, стільки простих людей приходили до Міланки… Добра на світі більше! Після того, що сталося, перший, хто нам допоміг, це Фонд Ріната Ахметова. Нехай люди ці будуть благословенні. 

Ми на третю добу з реанімації Міланку повезли в Охматдит. Важко було, лікар каже: «Зупинімося в Дніпрі». Там їй зробили другу операцію. І стільки людей було, стільки доброти та милосердя. Відгукнувся Фонд Ріната Ахметова. Ліки – усе, що було потрібно, усе вони передали. 

Хочу подякувати і протезистам, і всім добрим людям. Нехай Господь їх благословляє та береже. Зараз зробили добрий протез.

У Міланки під час вибуху вивернулася ніжка, і вийшло, що в коліні зміщення. Лікарі зателефонували до Німеччини, там дали рекомендації – і їй відразу ж зробили протез, щоб коліно його тримало. Вона надягає його сама, і я дуже цьому радію. Каже: «Бабусю, дивись, як я ходжу».  

«Діти не повинні страждати!»

Я мрію, щоб у Міланки все склалося. Щоб мрії її здійснилися, щоб вона виросла чесною, справедливою, доброю дівчинкою. Щоб досягла того, що не встигла її мама. 

У мене Саша закінчила університет, а Олечка ні. Вона говорила: «Мамо, ти мене не потягнеш одна». Мрію, щоб я виростила онучку, щоб у мене вистачило сил, що Бог мені дав.

Я намагаюся більше Міланку залучати до якихось гарних заходів, щоб вона пам'ятала тільки добре. І плавання, і малювання. Вона любить малювати, ліпити, дуже швидко знаходить спільну мову з дорослими й дітьми. 

Нещодавно в неї була третя операція, робили в Охматдиті. У палаті багато було дітей. І як вона їх підтримувала, хоча сама боїться лікарів. Але щойно вона зайшла в палату – з усіма перезнайомилися, поки я записувалася. Когось заспокоїла, до когось підійшла погладила, комусь цукерку дала. Я дуже рада, що вона така. 

Я хочу, щоб усі діти були щасливі. Щоб вони не пам'ятали війни, забули. Стільки каліцтв вони дістали… Це неприпустимо. Діти не повинні страждати!