Бойко Дарина, учениця 11 класу Ліцею № 5 м. Житомира

Вчитель, що надихнув на написання есе - Клепус Тетяна Валеріївна

Війна. Моя історія

Війна – п’ять букв, а стільки емоцій, від болю й до ненависті. Минулого року розпочалося повномасштабне вторгнення російських військ на територію нашої країни, цей момент змінив наше життя на до і після.

24 лютого – дата, що закарбувалася в пам’яті кожного українця. Ще вчора, здавалося, життя було інакше, ми були щасливі, хоча не цінували цього, проводили час з друзями і батьками, всією родиною збиралися за обіднім столом на свята.

Зранку, як і завжди, ми мали піти на роботу, в школу чи садочок, але о 4:35 почули вибухи. Прокинувшись від паніки моєї мами, я зрозуміла, що це таки сталося, що нас чекають тяжкі часи, і не помилилася. Мій тато в момент вторгнення був саме в Києві, ми нервово чекали дзвінка, щоб почути, чи з ним все гаразд, адже в новинах і телеграм-каналах розповідали про неспокій.

Прийшовши пішки додому, він, як і будь-який патріот, громадянин своєї країни, що завжди за правду та чесність, зібравши речі, пішов до військкомату, де вже й був перенаправлений у свою частину.

Вибір тата я сприймала як за належне, тим паче в минулому він військовий. Звісно, що було важко, але зараз я вже звикла до його режиму "в небезпеці" чи "постійні обстріли". Ми з мамою та братом у цей час займалися волонтерською діяльністю.

Я вступила до організації, що займається евакуацією з підфронтових, окупованих територій, брат береться за відбудову та розбір завалів після влучань, а мама працює в лікарні та готує їжу бійцям.

Цей рік був складним для нашого морального стану, насамперед через те, що ми залишилися з матусею вдвох, не було ніякої чоловічої підтримки та допомоги, постійні переживання за життя тата, братів, а також найстрашніша хвороба, яка не оминула мою родину. Мій хрещений батько був хворий на рак.

Йому діагностували його якраз наприкінці 2021 року, тоді одразу зробили операцію в надії, що це закінчиться. Але хвороба з кожним днем лише прогресувала, через війну він пропустив багато хіміотерапій і ми втратили час. Мій другий тато помер зранку першого грудня, коли в мене був урок англійської.

У момент сповіщення про смерть мене викликали до дошки. Я відповідала з біллю в душі й нерозумінням того, чому життя забирає світлих людей. На наступний день після похорону повертався тато в зону бойових дій, і мені подарували маленьку Міккі, йоркширського тер’єра.

Ця малеча – мій янгол, вона завжди допомагає в важких моментах, коли я заплуталася чи просто потрібно відпочити.

Навчання в школі було сумбурним, адже вже котрий рік було дистанційне навчання. Випускні класи, треба більше підготовки до НМТ, але війна триває. З кожним днем ти розумієш, що люди забувають про неї, деякі не знають, що вона не закінчилася, адже не відчули на собі ніяких змін, інші ж виїжджають за кордон, аби не долучатися до ЗСУ, решта ж просто мовчить, звинувачує владу у всьому й не допомагає нічим. У цьому винні всі.

Ми об’єдналися частково, почали допомагати, донатити, збирати кошти, купувати техніку, автомобілі, шити одяг, робити свічки різними способами, аби на довше вистачило полум’я, але цього замало.

Кожного дня зір на небі ставало все більше, кожна з них яскраво світила, говорячи нам, що ми повинні продовжувати боротьбу. Я залишилася одна… Моїх друзів-знайомих, з якими я зростала та пізнавала цей світ, не стало… Їхнє життя забрала війна. Мій тато та брат були важко поранені, місячні реабілітації, операції брата, не давали й секунди, щоб заспокоїтися.

У цей момент я була опорою та підтримкою для мами, рано я стала дорослою, як і більшість дітей. Тому після цих подій, пообіцяла, що допомагатиму всім можливим, аби кожен хоч на секунду отримав тепло, спокій, турботу та любов, яка зараз на вагу золота.

2022 рік – це рік втрат, що не зупиняються й до сьогодення. Кожного дня ворог нищить наші міста та села вбиває людей та стирає все з лиця землі, аби самоствердитися. Але ми сильніші за будь-що, тому перемога за нами.