З першого дня широкомасштабної війни Попасну так щільно обстрілювали, що туди не могли доїхати волонтери. Люди потерпали без хліба

Я ввімкнула телевізор, і там сказали, що нас почали бомбити. Хоча ми в Попасній ніколи в тиші не жили, але тепер почався масований наступ на всю Україну, вже і Київ бомбили. Чоловік був на дачі, я йому по телефону сказала, щоб кидав усе та біг додому. А він каже: «Що ти мелеш? Яка війна? Не панікуй. Ми тут і так уже сім років у війні живемо, і нічого». А я сказала, що це ж уже не тільки в нас, а по всій Україні. І він бігом повернувся додому. Ми не вірили - думали, як на Донбасі: постріляють, і все. Війна, але ж не такий масований наступ. Словом, страшно і моторошно.

Ми там тиждень в Попасній побули, але вже нестерпно було в підвалі спати. Ні світла, ні газу, ні води не було. Як почався наступ, ми взагалі були без води, без хліба, без нічого. Їде машина з хлібом, її обстрілюють, а за машиною люди біжать: «Дайте хоч буханочку!» А тоді ще церква якась привозила. Мороз, холод страшенний, а люди в черзі стоять за шматочком, за буханочкою хліба, щоб щось отримати, і тут же - обстріли. Я йшла та думала: «Що там везе машина? Може, хоч щось дадуть». Тільки вийшла – обстріли. 

В мене на очах убило сусіда, мого знайомого, відірвало йому голову. Хлопець лежить, а я думаю: «Ще хвилина – і я б там опинилася». Я трохи затрималася і не потрапила під обстріл. 

Я вірш написала про цього хлопчика, як він лежить. Я згадую і думаю: «Господи, за що з нами так вчинили на старості літ?», а з іншого боку думаю, що ми не одні такі. Уся Україна зараз живе в такому страху. 

Мало було приємного. Був страх за дітей. Але зібралися всі сусіди в підвалі, до них приходили і родичі, і знайомі. Витягли газову пічку, поставили здоровий казан і стали варити їсти. І зібралися всі навколо та почали співати – так задушевно! А у підвалах ще ж була якась закрутка, у кого що. А в мене стояла пляшечка винця. Витягнули те винце. І заспівали, і заплакали, пом’янули тих, кого вже не було з нами з сусідів. 

Ще один сусід-афганець вийшов у двір їсти варити, і його теж убило. Залишилася сім'я без батька. З нами ще була мого чоловіка сестра, вона старша від нас. Нам було 67-70, а їй уже 80. Їй дуже було погано. У неї почалася панічна атака, і ми за неї перелякалися, щоб, не дай Боже, не збожеволіла. Вона почала кричати сильно. 

Ми якось до ранку дотерпіли, а тоді паспорти взяли, заскочили в машину і рушили на Лиман, це Донецька область. Прожили півтора місяця, поки й там не почалися бомбардування. Туди ще двоє синів приїхали разом із жінками, з дітьми. А тоді зібралися та поїхали в Дніпро, а звідти - в Павлоград. Ми там у спортзалі побули кілька днів, і потім старший син поїхав у Полтаву. Там йому знайшли місце роботи на залізниці. А меншому сказали: «Їдьте в Кременчук, там вас приймуть, допоможуть влаштуватися». Ми приїхали в Кременчук, стали жити. А тепер не знаю, що далі буде.

Я ні за чим уже не жаліла - розуміла, що все пропало. Але в нас там іконка була, вона переходила з роду в рід: старовинна, на дерев'яній дощечці. І я дивуюся, що ми навіть її забули. 

Нічого з речей не взяли, але ж як я по іконку не повернулася? Просто нас чоловікова сестра так замучила за ніч, що ми вискочили звідти, як із пекла, і не взяли цю іконку. Щодня ми з чоловіком згадуємо, що й фотоальбомів не взяли. Пам'яті немає ні про внуків, ні про наше життя. Усе залишилося там.

Плачемо. Де жити тепер? Як виживати? Без хати залишилися, без нічого. По хатах скитаємося. Щодня встаємо і думаємо: «Що нас чекає завтра?» Ми вже Богу молимося, щоб хоч поближче до Слов’янська не наступали, щоб там усе вціліло - то, можливо, поближче туди поїдемо, на нашу рідну землю.

Обов'язково буде в нас усе добре, я думаю. Мрію повернутися на свою малу батьківщину, пройтися. Ми мріємо, щоб усе відновилося. Я ранньою весною переїжджала на дачу і там жила до глибокої осені. Звикла в землі копирсатися, щось садити. Тримала там курочок. Я не можу без цього. У мене душа цього прагне. Як це – жити і нічим не займатися? І я сподіваюся, що Попасна відновиться. Мені кажуть, що її вже не повернуть. Ні, не може бути! Надія - тільки на повернення додому. У сараї, у підвалі жити, але тільки там. Бо там - могилки, там похована вся наша родина.