Ми були у розпачі, коли розпочалися воєнні дії 24 лютого. До війни я працював, під час війни на роботі було скорочення. Коли почалося вторгнення у місто Харків, моя дружина перебувала у пологовому будинку, і донька народилася у підвалі. 

24 лютого зранку зателефонувала мама дружини і повідомила про початок війни. Я це почув, але в голові це не вкладалося. Зателефонували з роботи і сказали, щоб залишався вдома. Я спочатку думав, що це якийсь жарт,  а коли почалися обстріли по районах, то стало моторошно і зовсім не до жартів. 

Найбільше шокувало, що моя дитина, яка народилася під час війни, прожила лише рік, і вже стільки всього поганого у своєму житті побачила, а гарного - майже нічого. Вразило те, що дружина повинна була під обстрілами народжувати.

Ми виїздили з Харкова, перебували певний час у Полтаві. 

Ми вже виїжджали в середині березня, були контакти, домовилися, приїхали, вивезли нас маршруткою. Добиратися по місту було складно, тому що таксисти дуже великі гроші вимагали. Через знайомих знайшли людину, яка за мінімальну суму довезла до місця, де відбувалась евакуація.

У Полтаві не було ні знайомих, ні рідних. У дитини було запалення легенів, тому їхали у найближче місце, де було більш-менш тихо і де дитину могли лікувати. Через певний час повернулися додому у Харків.

Багато хто з людей просто допомагав. Ми переїхали взагалі без нічого. Допомагали люди речами, дитячим візком, ліжечком для доньки. Це були людські вчинки, які допомогли пережити складні часи. 

Життєві цінності не змінились. Для мене це родина. Що б там не було - війна чи мир. 

Будемо жити далі, відбудовуватись. Я думаю, що видихнемо з полегшенням. Після нашої Перемоги спокійніше буде жити. Бо лягаєш спати і не знаєш, що вночі відбудеться: прокинешся, чи ні.