Чаплич Дмитро, 1 курс (фінанси, банківська справа, страхування та фондовий ринок), Кам'янець-Подільський податковий інститут Фаховий коледж економіки, права та інформаційних технологій

Вчитель, що надихнув на написання — Бойчук Юлія Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Символом для кожного громадянина України є те що нашу країну ніколи не зламати яка б ситуація не трапилась, бо українці сильний народ який подолає кожну перепону. 1000 днів війни відображають незламність українців, які поєднались і показали ворогу свою силу.

Для мене початок війни був не очікуваним, був ранок, все було спокійно і коли увімкнули телевізор, то по новинах було сказано що на Україну напала росія, але все почалось в далекому 2014 році коли почалась окупація Донецька та Луганська. Цілий рік з 2022 по 2023 все було добре, але ми бачили червоний фон вдалечині. 

У 2023 році ми почали чути вибухи кожен день ці вибухи були все ближче і ближче. У 2023 році десь у лютому, ми були в гостях у родичів в місті Селидове і ми здалеку почули як трапився вибух, це деякий час ми дізнались що окупантська ракета попала прямо в ЗОШ№12 місто Українськ, це був великий жах коли ми дізнались про це, ця ситуація була дуже раптово і всі були в повному налякані від цього. Був момент у 2023 році влітку коли ми спокійно сиділи собі та почули вибух, цей вибух був майже поруч, а все, тому що окупантська ракета низько летіла й зачепила дах будинку який був біля мого будинку. Ми були дуже перелякані, бо знали що і де це трапилось, ми одразу побігли в коридор за правилом двох стін.

Потім коли все заспокоїлось ми дізнались що ракета впала в іншому дворі та в той момент жінка виходила з під’їзду та її хвилею вибуху вбило.

Ще був день коли наше місто накривали по повній, так що всі скляні вікна в під’їзді й навіть на дерев’яних балконах одразу посипались, це був жах, бо після цього зникло світло й залишалось бігти на перший поверх для повної безпеки, там стояли наші сусіди. Були ще моменти коли в інших дворах які поруч були попадання, але будинки були цілі, окрім того, що могли бути вибите скло на вікнах квартир та під’їздів, дах й так далі. 

Вже в кінці весни 2024 року, я та моя сім’я виїхали в інше місце життя, де було тихіше та спокійніше. Кожен з наших близьких та знайомих виїхали, але були такі яким нікуди було їхати та вони сиділи й пробували найти собі в інтернеті хоча б якесь житло. Дійшло до того що моя перша вчителька Світлана Вікторівна не встигла виїхати, вона була в магазині й в цей момент 

почався обстріл й ракета прилетіла там де вона була, її вбило всього одним ударом після чого збирали її по кусочках, для мене це дуже болюча тема і коли я починаю про це розповідати то на моєму обличчі з’являються сльози і я не можу їх стримати, бо це дуже боляче зрозуміти, те що людина яка для тебе була як друга мати, померла від рук кривавого диктатора. 

17 вересня 2024 року була інформація те що місто окуповано, а на шахті Україна вже висить червоний прапор радянського союзу. На разі нормальних цілих будинків в місті не залишилось, а школа згоріла з українськими підручниками.

Після цих ситуацій та моментів, вийшло те що деякі викладачі чекали окупантів які типу «прийшли визволяти» або «прийшли захищати». На даний час можна бачити що в місті Селидове були вбиті звичайні громадяни, та почути що місто Селидове та місто Курахове вже окуповані. Вони несуть лише смерть й розруху, а наше ЗСУ несе чисте й спокійне майбутнє життя на територіях України.