Лисенко Таїсія, 17 років, учениця 11-А класу КЗО «ССЗШ №9» ДМР, м. Дніпро

Вчителька, що надихнула на написання - Беззуб Алла Володимирівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ніч. Я засинаю поряд із сестрою, подумки готуючись до завтрашнього шкільного дня. Тиша. Ранок вітає нас не лагідними промінчиками зимового сонця й навіть не маминим звичним: «Прокидайтесь, соні. Знову не спали допізна?»

Ми підскакуємо з ліжка від істеричних криків і чуємо слова, які досі звучать у моїй голові: «Почалась війна!..» З дитинства ми звикли, що дорослі – це незламний щит, який своїм досвідом та силою здатний захистити від будь-яких проблем і небезпек. Однак, бачачи налякані очі цього самого дорослого, який і гадки не має, що робити, тебе охоплює нестерпна безнадійність і вразливість.

Та, на щастя, у моєму випадку це відчуття не тривало надто довго. Усвідомлення того, що сталося, рішучим поштовхом змусило прийти до тями і зрозуміти всю серйозність ситуації. І як ніколи, саме зараз, ми всі повинні стати горою один за одного.

Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другий рік. Ця дата назавжди залишиться болючим шрамом у серці кожного українця. Вона змінила мільйони життів та долей дорослих та маленьких жителів нашої країни.

У кожного своя історія війни. Безумовно, комусь пощастило більше, а комусь – ні.

Хтось був змушений виїхати за кордон і досі живе там; хтось став на захист нашої держави й особисто побачив жорстокі очі ворога; а у когось відібрали найдорожче – життя. Холодні бомбосховища замінили людям домівки. Зруйновано тисячі об’єктів інфраструктури, культурної спадщини України та житлових будинків. Страх. Безкінечне виття сирен. Вибухи. Постріли.

Здавалося, усе це в минулому, усе це залишилося на кривавих сторінках нашої історії. Однак, це реальність, з якою нам потрібно змиритися й робити все, що від нас залежить, аби прискорити кінець цьому жахіттю і перемогти ворога. Адже жодна дитина не повинна знати, що таке війна й бачити сльози своєї матусі чи бабусі.

Особисто в мене з початком війни відбулася переоцінка деяких речей, які до цього я могла сприймати як належне. По-перше, школа. Звичайно, дистанційним навчанням уже нікого не здивуєш. Проте зараз я часто сумую за шкільними партами, друзями-однокласниками й нашими спільними проєктами, посиденьками в їдальні за чашкою чаю зі смачною булочкою з корицею та рідною дорогою зі школи додому, де завжди чекає мама, якій так не терпиться дізнатися, як там пройшов мій день. Серце обливається кров’ю від думок, що це вже ніколи не повториться знов…

По-друге, люди. Я почала цінувати кожну хвилину, проведену з рідними, й частіше говорити про те, як я їх люблю, адже неможливо бути впевненим у тому, що ця зустріч буде не останньою.

25 лютого моя молодша сестра повинна була відзначати свій тринадцятий день народження. Я пам’ятаю, з яким нетерпінням вона відраховувала кожен день до цього свята. Незважаючи на все те, що сталося, мені здається, що той день був як ковток свіжого повітря для нашої родини. Хай і не надовго, але він нагадав нам, що життя продовжується, що ми ще можемо посміхатися, і ні в якому разі не можна складати руки, поки є ті, задля кого треба боротися. З того часу війна встигла багато чого змінити. Моя родина стала схожа на квіти, які вирвали з корінням на рідному обійсті, а посадили у різних куточках світу. Війна безжально розлучила, розкидала, розпорошила... Чи зможе та квітка прорости й бути такою ж яскравою, як у своєму природному ґрунті й кліматі, навіть за наявності найдорожчого горщика? Малоймовірно.

Мені, справді, дуже пощастило. Я опинилася чи не в найкращих умовах, які могли скластися в даній ситуації. Разом із подругою та коханим хлопцем я виїхала за кордон. У мене є все, що потрібно: дім, їжа, безпека та затишок, можливість навчатися та навіть працювати. З одного боку – стільки перспектив та можливостей для успішного майбутнього в одній з найрозвинутіших країн Європи. А з іншого – я досі почуваюся не на своєму місці, тривога з’їдає мене зсередини. Кожного дня нав’язливі думки мимоволі переносять мене у ті часи, коли все було добре. Так, проблеми були завжди, й ідеалізувати життя у будь-який проміжок часу – не зовсім правильно. Але як пояснити цю прив’язаність до минулого, у якому ти дійсно відчував, що живий?

Навіть смішно від того, як раніше я та мої однолітки прагнули переїхати за кордон у пошуках кращого життя. Мені просто хочеться насолоджуватись звичайними, простими речами, проводити час з рідними, закінчити останній шкільний рік і вступити в заклад вищої освіти в Україні, бо тільки тут я насправді вдома, тільки тут я «своя».

До того ж, я дуже хочу бути корисною для своєї країни, особливо зараз, коли її намагаються зламати, хочу бути причетною до її відбудови після Перемоги та допомагати чим можу й зараз. Думаю, що моя мрія – побачити нарешті вільну, красиву, сильну державу, яку наше покоління буде дбайливо плекати й шанувати, здійсниться. Хоча іноді мені здається, ніби життя зупинилося того ранку і все це просто жахливий сон. Коли ж я прокинуся?..