Мазуренко Єлизавета, 16 років, учениця 11-Б класу Обласного наукового ліцею-інтернату Комунального закладу вищої освіти «Барський гуманітарно-педагогічний коледж імені Михайла Грушевського»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Ковальська Алла Петрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ми б’ємось за те,

чому нема ціни у всьому світі, –

за Батьківщину.

Олександр Довженко

Над шпилястими тополями навпроти будинку кружляли чимось стривожені зграї ворон і пронизливим карканням будили місто. Сірі сутінки повсідалися на підвіконні і, проганяючи залишки сну, якось аж ніби вороже заглядали у велике вікно моєї кімнати. А з кухні (чому це в таку ранню пору?) було чути стривожений голос тата. Дивно: завжди спокійний і врівноважений, він говорив голосно і навіть, як мені здалося, нервово. А в якусь мить зірвався мало не на крик і вигукнув комусь у телефон страшну фразу: «Ти розумієш, що це реальна війна?! Війна!..».

Так почався мій ранок 24 лютого.

А потім усе перетворилося на безкінечну невідомість. Кожен день сповнювало те, чого раніше не було в нашій сім’ї: душевний неспокій, біль, страх, відчай, погані новини… Усе, як в усіх. І так щодня.

У перші дні, а може, навіть тижні чи місяці, дуже лякали пронизливі звуки сирени. Ми з мамою і молодшим братиком Андрійком бігли в підвал сусіднього будинку, який майже миттєво заповнювався такими ж наляканими людьми.

Спочатку всі боялися темної пори. Чомусь здавалося, що саме в цей час може статися найгірше. Тоді, мабуть, у більшості українців почала вироблятися звичка лягати спати не роздягнувшись, у верхньому одязі: хотілося вірити, що це допоможе. Але в чому допоможе?!

Люди старші ще пробували робити розрахунок на те, що нинішня війна не принесе багато крові, не зачепить мирне населення, бо воєнні конфлікти у XXI столітті вже повинні і можуть вирішуватися силою людського розуму. Так думали і на це, мабуть, сподівалися до того часу, поки Україною і світом не прокотилася трагічна звістка про Чернігів, Харків, Бучу, Ірпінь, Гостомель, Бородянку, Маріуполь… Тоді вже ніхто не сподівався, що підступний ворог буде дотримуватися законів війни (як дивно усвідомлювати: у війни, виявляється, також є закони).

…Моя мама добре знала, що її Сергій (мій тато) довго не затримається вдома. Так, у нього бронь, бо працює водієм карети швидкої допомоги. Але чи зможе він, у недалекому минулому миротворець в Іраку, спокійно ходити на роботу, коли ворог зазіхає на його землю і спокій його сім’ї? Знаючи характер свого Сергія, мама пішла на ризик: вона зібрала чоловікові документи і заховала їх. Надійно заховала, як їй здавалося. А вже наступного дня, коли мама була на роботі, почула в телефонній розмові: «Я свій вибір зробив. Іду воювати». Виявляється, тато не просто знайшов хованку з документами, а в той же день пройшов медичну комісію. Тож наступного ранку на 8.00 уже мав з’явитися у військкомат.

У той день усі ми знову пережили стрес. Хоча ні: уже понад пів року ми постійно перебуваємо в стані особливого неспокою і хвилювання. Мама не все розказує нам з Андрієм. Але я знаю, що мій найрідніший, хоч і не рідний по крові, тато мужньо захищає нашу українську землю. Бойовий медик, він стільки побачив на свої очі, що й запеклому ворогу не побажаєш побачити стільки крові і смерті! Не раз виносив із поля бою двохсотих, рятував трьохсотих... Тато далеко не все розповідає, а якщо й розказує мамі, то щоб «повз дитячі вуха».

Але я знаю, що разом із побратимами він не раз потрапляв під безперервні ворожі обстріли, по п’ять-сім днів не мав змоги вийти на зв’язок; одного разу під час ворожої атаки був присипаний ударною хвилею землі так, що вже практично прощався з життям. А якось після найтривалішого вимушеного мовчання перше, що промовив у телефон, було: «Я живий, Наталочко… Я вижив!..».

На цілих десять днів татові дали відпустку з війни (яке дивне поєднання слів – «відпустка з війни»), щоб він поїхав додому! Коли я зустріла тата, було враження, що ми не бачилися не чотири місяці, а років так із двадцять. Високий, худорлявий, із сильними руками та широкою посмішкою – ніби такий, як і завжди. Але змінилися очі: колись теплі й усміхнені – тепер були дуже втомлені і сумні…

Так, війна змінила кожного українця, зачепивши своїм чорним крилом серця і душі дітей, молоді, стариків... Пам’ятаю, як на початку війни через наше містечко йшла безперервна колона автівок на захід. День…Другий…Третій…Тиждень… Потім у місті якось раптом побільшало людей, а в повсякденному словникові з’явилися нові терміни – «переселенці», «вимушено переміщені особи». Щодня наші містяни поспішали до спеціально визначених центрів, несучи пакунки з одягом, продуктами, дитячими іграшками, засобами гігієни… Мабуть, іще вчора кожен із цих людей навіть не здогадувався, що в його серці є стільки доброти, співчуття, співпереживання… Правду кажуть, що в темні часи дуже добре видно світлих людей; і не обов’язково бути рідним по крові, щоб виявляти оту особливу родинну близькість, єдність, підтримку, якою живуть сьогодні свідомі українці.

А потім було криваве 14 липня. Наша гостинна і миролюбна Вінниця здригнулася від жорстокості «братнього народу». Це ж яку звироднілу душу треба мати, щоб так підступно під сонячний полудень націлити ракети в багатолюдне середмістя, де зосереджені медичні заклади, студентське містечко, торгові центри і центри культури… Переглядаючи фото- і відеоматеріали з місця трагічних подій, я думала про те, як усе-таки прорахувався ворог: знищуючи одних людей фізично, планував залякати і морально зламати інших – натомість згуртував українців у горі, взаємопідтримці і ненависті до всього рашистського. І це вже не на десяток років, а на кілька прийдешніх поколінь. Бо той, хто має в грудях серце, не пробачить злочинцеві його нелюдську жорстокість і рабську тупість, яка метастазами розповзлася в кожну клітину душі й розростається там, поглинаючи рештки розуму і теплокровності...

Про що я мрію сьогодні? Звичайно ж, про якнайшвидше повернення тата, як і кожного батька, сина, дідуся чи брата, додому, до сім’ї. Ми всі мріємо про нашу ПЕРЕМОГУ і про МИР на українській землі. Мріємо про те, що в наших оселях знову запанує спокій і лунатиме щирий сміх.

Загояться фізичні рани і висохнуть гіркі сльози в кожного, кому судилося пережити війну. Міста і села повернуться до мирного ритму життя. Будуть втілюватися нові плани і грандіозні проєкти. Українські стадіони заповнить дух здорового, спортивного протистояння. В українські садочки і школи знову повернеться галаслива дітвора. Безкраї поля заколосяться хлібом. Ліси та гаї сповняться співом птахів і силою буйнотрав’я. А небо… небо загуркоче хіба що звуками грому, котрий сповістить про благодатний дощ, який змиє з лиця нашої землі весь бруд і попіл недавніх боїв… Залишиться тільки пам’ять – вічна, невмируща і така пекуча…