Сухопара Ангеліна, 16 років, учениця 11-го класу Красносільського ОЗЗСО

Вчитель, що надихнув на написання есе: Склярук Тетяна Василівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна - це пекло. З цим зіткнувся кожен українець, не зважаючи на місце проживання. Комусь примусово прийшлося покинути домівку або взагалі знайти її стертою з лиця землі. Хтось загинув, навіть не побачивши світ, а дехто пішов захищати нашу батьківщину, проте не повернуся і більше ніколи не повернеться.

Я яскраво пам'ятаю ранок двадцять четвертого лютого. Перед очима досі стоїть образ матері. В її очах занепокоєння та екран телевізора, на якому розповідали про початок широкомасштабної війни з Росією. На моєму лиці сама по собі з'явилася нещира посмішка і я почала заспокоювати своїх рідних. Але розуміння можливої їх загибелі продовжувало тиснути. 

Так проходив день за днем, ми чули нові звістки про різні події, що відбувалися на нашій території. Жарти, пісні та віра в перемогу показували незламність нашого народу, проте смуток та шана до загиблих не давали мені гучно святкувати різні події. Для мене взагалі є дивним така поведінка людей, адже зараз взагалі не час для радощів та байдиків. 

Мій друг був блискучим та воїном з талантом, проте загинув на фронті. Я розумію, що він не встиг побачити те, що так з жагою очікував. Коли він говорив про перемогу, я бачила іскру в його очах. Він - справжній патріот і я завжди буду пам'ятати його, як сміливу людину та того, хто віддав життя для того, щоб ми бачили сонце, зорі, вулиці - все. Щоб ми просто жили та були тими, хто ми є насправді.

Щирі співчуття, радість та інші емоції за людей, яких навіть не знаєш показали мені, що насправді ми - велика родина. Ми повинні думати один про одного, ми маємо бути одним цілим, щоб перемогти вбивцю нашого миру та спокою. Ми робимо одну справу та віримо в те, що світло обов'язково переможе темряву. Одне горе та одне щастя об'єднало всіх українців.

Мені довелося бути на похоронній церемонії одного з воїнів. Він був зовсім молодим і я ніколи не зможу передати в словах всю ту біль в очах його матері. Ці почуття розділяли всі присутні, але ніхто ніколи не зміг би ні повернути сина, ні заткати скривджене серце  жінки.

Злість, несправедливість та жага до помсти оселилися в серці, неначе попіл після згоряння наших щасливих днів. Але нам потрібно йти далі та боротися до останнього. Ми варті цієї перемоги, ми варті мирного неба та ясних посмішок наших людей.

Ірпінь, Буча, Ізюм та інші міста, потерпілі через тваринну тиранію російського агресора, назавжди залишаться великим шрамом в історії нашої країни. Герої "Азовсталі" та їх повернення додому - це дивовижна історія, що розчулить серце кожного, в кого воно є. Воно болить та молить про те, щоб кожен міг бути щасливим після всіх втрат, щоб всі змогли жити, як завжди та зробити нашу країну кращою з кожним днем. Ці місяці, протягом яких йде кривава злочинна дія країни-терориста, яскраво показала кожному побратиму, на скільки може бути цінною мить життя. Ми зрозуміли важливість миру, та будемо робити все, щоб він тривав якомога довше, але спершу ми маємо його дочекатися. І не просто дочекатися, а зробити все, щоб він оселився в кожній домівці як можна швидше.

Кожного ранку о дев'ятій годині ми проводимо всеукраїнську хвилину мовчання. В цей момент кожна дитина, я вважаю, усвідомлює її значення і розуміє, чому все так. Але чи зможе вона зрозуміти причину того, що її батька чи матір забирають на війну? І чи зможе вона зрозуміти, чому саме їй прийдеться бачити загибель сотні мирних, ні в чому не винних людей? Саме тому війна - це пекло.

Я шаную все українське та закликаю робити це всіх інших. Час обрав нас. Ми зможемо подолати спільного ворога. Хай цвіте вільна та незламна українська держава! За свободу та справедливість нашого козацького роду!