Не пам’ятаю день і число, але точно пам’ятаю мить, коли вперше почула жахливі вибухи. Це було на самому початку. Навіть не очікувала, що буде війна. Я перебувала з маленьким онуком в Докучаєвську, а діти виїхали до Харкова. Десь о пів на шосту ранку почула жахливий вибух, підбігла швиденько до віконця. Дивлюся – почали вибігати люди. Тоді я зрозуміла, що це війна.

Улітку 2014 року, у перший рік війни, я була в селі Степовому, йшла від дочки. Було годин дев’ять або пів на десяту вечора, ще не темно, а так, трохи сіріло. І раптом чую гуркіт. Дивлюся – сім вогненних стріл і вогонь. Він вилітає поряд, десь пів кілометра від мене, може, метрів 600-700, і мені видно ці вогняні стріли.

Я не знала, що робити. Почала бігти... Люди вийшли на вулиці. З важкої зброї були такі жахливі постріли, схожі на викид цих бомб чи чогось. І люди стояли і рахували: один, два, три, чотири. Уперше я побачила, як стріляли «Гради». Ці величезні вогняні труби летіли в небо... Це було дуже страшно! Прибігли в будинок і закрилися.

А ще пам’ятаю важку мить. О третій годині ночі здригається будинок, люстри туди-сюди. Я чоловікові кажу: «Біжимо до підвалу». Ми швидко, у чому лежали, у тому й побігли до підвалу, поки це пройшло. Усе тривало близько години. Бомбардування, постріли...

Це було страшно. Думала, закриємось, а раптом привалить, що тоді робити? Ми не закривалися. Просто сиділи в підвалі, усе це слухали. Таке доводилося пережити...

Потім ще була одна мить у 2015 році, десь у серпні. Ми вийшли на роботу. Стріляли, а ми, учителі, бігли на роботу. Прибігли, а в школі всі вікна вибиті. Ми давай збирати це скло, підмітати, спасибі, із села приїхали допомагати. Це було перед початком навчального року. Ми подивилися й виявилося, що біля школи яма глибиною приблизно метрів сім. Недалеко було таке влучання, що здригнулася вся школа.

Нам допомогли все відновити, поставили скло. У нас школа складається з двох частин. Стара частина досі так і не відновлена. Ми перейшли в нову школу, розмістили тут дітей і займаємося, а там вікна забили плівками.

Війна принесла жахливі зміни. Таке відчуття, що моя сестричка пішла через це... Вона дуже хвилювалася, дуже захворіла, і зараз її вже з нами немає. У всіх похитнулося здоров’я.

І ще одне болюче питання – нас розлучили з дітьми. Одні діти живуть поруч, а інші залишилися на тому боці, тому що там квартира, робота. Ми вже рік як не бачимося. Це просто крик душі! Ми не бачимося з рідними, тому що немає такої можливості, проїхати не можна. Усе закрито, хоча в деякі дні і пропускають, але це цілі перипетії.

Мріємо про припинення війни – кращої мрії просто немає.

Звичайно, ставлення до життя дуже змінилося. Раніше жили й не замислювалися над тим, що може бути таке страшне в нас тут і поряд з кордоном. Навколо вся земля замінована. У багатьох є по два, по три паї, але ми не отримуємо нічого із землі, усі поля заміновані.