Ми бачили, як стріляли, ховалися, сиділи в будинку. Нічого приємного немає... Слава Богу, у нас навколо люди, спілкувалися з ними. Ми нікуди не виїжджали, перебували з чоловіком тут. Діти живуть у Луганську. А куди їхати? Було таке, що перебивали електролінію, але люди виходили й ремонтували її самі. Ми не сиділи без світла та без води, робили все своїми силами.

Якоюсь мірою відчуваємо себе в безпеці. Не стріляють – і добре, уже безпечно. Аби не стріляли, це найстрашніше. Я оптиміст, але морально люди все це перенесли важко. Хочеться плакати...

Мрію, щоб була можливість побачити своїх дітей. У Станиці Луганській є пропускний пункт, але через різні обставини я не поїду до дітей. Вони теж не можуть приїхати, тому що працюють. Будь-якої миті все може закритися на деякий час. Тому доводиться спілкуватися тільки по телефону.