Війна почалася для мене 9 травня 2014 року, під час мітингу з нагоди Дня Перемоги. У нас біля сільради стоїть пам’ятник, ми там збиралися. Це був не мітинг, ми покладали квіти, діти читали вірші, ветерани розповідали свої історії. І під час цього заходу приїхали люди в балаклавах зі зброєю, зірвали прапор України із селищної ради й підняли прапор «ДНР». Час від часу вони приходили до селищної ради й вимагали зняти таблички українською мовою, вести діловодство російською та організувати референдум на території селища. Я від цього відмовилася й залишилася без роботи.

В одну мить я втратила все, що в мене було. У Горлівці в нас було дві квартири, дача, гараж, усі працювали. Дитина ходила до гімназії, поглиблено вивчала іноземні мови, їздили на стажування до Великобританії. Чоловік втратив роботу, так її і не знайшов, дочка ходила до звичайної сільської школи, у класі з нею навчалося п’ять дітей.

Ми втратили все. Виїхали на машині з валізами, кішкою та папугою. Усе, що в нас було, залишилося там. У нас немає ні можливості поїхати і продати все за три копійки, ні забрати, тому що я працюю у військово-цивільній адміністрації.

Ми, слава Богу, не були поранені, але позбулися всього й почали з нуля.

Я мрію про своє житло, щоб повернутися до попереднього рівня життя, тому що ми живемо в рідній домівці чоловіка. Зрозуміло, що село і місто – це різні речі.

Ми отримували допомогу, нам привозили пакети від Фонду Ріната Ахметова, і моя дитина двічі чи тричі відпочивала по путівці «Мирне літо – дітям Донбасу». Допомагав і Червоний Хрест.