Я народилася в Луганську і прожила там до подій 2014 року. Це дуже страшні моменти. Це важко зрозуміти психологічно, усвідомити, навіщо все це було. Для чого? І як з цим далі жити?

Ми понад усе віримо в мир

У 2014 році я працювала в школі. У мене була маленька дитинка, якій виповнився рік і три місяці. Я вийшла на роботу, а вона була з нянею. В ті страшні місяці, у травні й червні, ми ходили на роботу, лунали постріли й вибухи, ситуація була незрозумілою. Ми продовжували виховувати і своїх, і чужих дітей. Я працювала педагогом при шкільному таборі. І йшла на роботу, тому що там були діти, за якими треба було дивитись, виховувати, допомагати все зрозуміти. Їхні батьки ходили на роботу та залишали дітей при шкільному таборі.

Моя маленька дитина залишалася вдома. Мені було дуже важко розриватися між домом, тому що там моє дитя, й між дітьми, які знаходились в таборі. Дочку звали Василиса. Дитинка хоч ще маленька, але все відчувала. Коли я приходила з роботи, вона підбігала до мене й не відпускала вже нікуди до самого ранку. Василиса завжди була поряд зі мною. Зараз їй вже сім років.

22 червня [2014 року] ми виїхали до знайомих, до міста Києва, проживали на дачі, оскільки важко було найняти квартиру. Місцеві боялися здавати квартири чи не хотіли. Проте світ не без добрих людей. Знайшлись люди, які здали [нам] квартиру, допомагали продуктами, речами. Втішали, що не треба так переживати, що все буде добре.

Ніколи не забуду, коли в Києві були салюти й феєрверки. Василиса ще довго-довго здригалася і ховалась за мене. Це було дуже важко.

Вже тут, на мирній території, у мене народилося ще двоє дітей. Вони виховуються в мирі, в злагоді та без жодних вибухів. І коли зараз я запитую в моєї старшої дочки, як вона розуміє, що таке мир особисто для неї, вона відповідає: «Мир – щоб гуляли, дружили, розмовляли, не мовчали». І додає: «Війна – це де люди вмирають. Там страшно. [Люди] не хочуть виходити на вулицю, тому що можуть померти відразу. Вийшов – і зразу пушка на них прилетіла, з пістолетів».

Війна – це завжди страшно. Страшно, коли діти переживають ці події. І не тільки діти. І для дорослих це дуже важка психологічна травма на все життя. Хотілося, щоб війна пішла у небуття, щоб ми згадували про це як про історичну подію, а не як її очевидці.

А ще я дуже хочу познайомити своїх дітей з тим місцем, де народилася, де проживала, де пройшли моє дитинство й роки юності, де народила свою дівчинку, де хрестила її в церкві. І нарешті, я хочу, щоб мій батько познайомився ще з двома онуками не по фотографіях, а наживо. І потримав на руках вже таку дорослу Василису, яку малесенькою забирав з пологового будинку.

Ми понад усе віримо в мир.