Чепурко Дар’я, 9 клас, Конотопський ліцей №1 Конотопської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Головань Наталія Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Найстрашніше у війні – це не її жахи, те, що вона стає звичною. – Джордж Орвелл. Війна це явище жахливе, особливо, якщо ти стаєш заручником ситуації розбрату народів, верхівки яких готові піти в бій, ризикуючи життями тисяч, заради власної, корисливої цілі. Чому ж тоді в ім’я цього мусять залишити світ невинні? Лише тому, що правлячим потрібні пішаки, яких вони скеровують до пекла? Чи може, бо самі вони — боягузи, нездатні вирішити конфлікт розумом даним їм Всевишнім? Важко сказати, адже це не єдині, на жаль, чинники, що впливають на це явище.

Зазначу одну важливу істину сказану Жан-Полем Сартром: “Війна – це коли історія повторює свої помилки на крові та сльозах”. Справді, що ще тут додати?

Уже майже три роки ми боремося й боремося. Це якесь нескінченне дійство, яке почалося ще в 2014 році, коли Луганщина моєї тітки була захоплена й понівечена нашим “братским” народом, дії якого ще тоді призвели до кровопролиття та сліз. Мій Конотоп 24 лютого 2022 року. Я стала однією з тих, кого повторна війна настигла раптово. Як зараз пам’ятаю, я не могла знайти в собі сили підти з дому, бо не хотіла полишати вже розпочату книжку та кота. Підішла до порогу. Почала взуватися. Мене зупинила мама.

Я й досі пам’ятаю її обличчя, оповите жахом. Подив від її слів, що зараз здаються маревом минулого: “Почалася війна…”.

Ця звістка мене спочатку навіть звеселила. Я сприйняла це як жарт, бо “Яка війна може бути?”. Якби я тільки тоді знала, який злий жарт зіграє з нами доля… Уже за декілька днів я зрозуміла мамині слова. Були чутні постріли та вибухи. Моє місто було окуповане. Страшно було виходити на вулицю тижнів зо три. Не знаю, чи пощастило, але я опинилася в Києві. Він теж зазнав атаки з боку ворога. Ті дні тепер як в тумані.

Перебуваючи під постійним страхом, я не виходила на вулицю. Їжу отримувала мама, стоячи в довжелезних чергах. Я читала, щоб поринути в іншу реальність — без воєн та вбивств.

На п’ятий тиждень перебування в столиці, ми повернулися до Конотопа. Нам пощастило, місто звільнили наші хлопці- захисники. Труднощі чекали на нас і тут: проблема укриттів, озброєння, захисту. У мами й тата з’явилося більше роботи через тогочасну ситуацію. Я намагалася хоч чимось їм допомогти, готуючи їжу, прибираючи вдома. Слухаючи новини, сподівалася на швидке закінчення війни. Не втрачала надії. Вірую і зараз. Прояви війни стали буденністю. Сирени ми не ігнорували, просто, почали звикати до них, як і до прильотів.

Я продовжувала хвилюватися за своїх рідних, за бабусю з якою ми втратили зв'язок у перші три місяці окупації її міста. На щастя, все обійшлося, вона передзвонила.

У місті зникало світло. Були й руйнації будинків та споруд. Була нестача продуктів, ліків та води. Поступово ситуація почала покращуватись, хоча прильоти та битви за територію продовжувалися. Попри труднощі, ми прагнули вчитися. Це відволікало від сумних реалій. Уже третій рік триває війна. Електрика є як і вода, та їжа. Ми вчимося, займаємося в гуртках. У моєму місті спокійно. Люди знову прогулюються вулицями. На жаль, недавно знову почалися масові атаки БПЛА та шахедів. Це трохи нагадує початок війни.

Болісно дивитися відео про пошкоджені будинки та постраждалих людей… але ми тримаємося. Я вірю в краще майбутнє для своєї сім’ї та Батьківщини.

Уже по дорослому розумію: війна не жарт. Це просто безглузда боротьба з вини ворогів, що вбивають через своє ненаситне загарбницьке бажання. Нехай все вже піде на краще та прийде мир, бо він є істина, за яку наш народ бореться з поконвіку. Українці мають силу, терпіння, витривалість, та вміння сміятись крізь сльози. Згадую слова Олени Теліги: “Держави стоять не на династії, а на внутрішній єдності і силі народу”. Закликаю: “Нехай переможе справедливість та мир на територіях вільної держави — України, нашої Батьківщини!”